Притулок сирен

Боже, ти ж бачиш:
долоні мої загрубли,
волосся стончи́лось. Очі
набрякли й заслабли. Боже:

не правди мені, а слова
солодкого, наче мʼякоть
од райського плоду. Вволь же
любов, що явля з любови
і радість, що повнить простір.

Не правди мені, не сили,
не стиснутих вилиць — ночей,
наповнених, злитих, вільних
од волі твоєї, Боже.

Не правди мені, не віри,
не знань, не премудрих знаків —
а тільки ж чуття до зрину
вітальних,
дзвінких світанків.


Вересень ʼ26

блекаут Горбатюк (жорстокий світ)

Коли втирають про позитив і пошуки себе,
Згадую цікаві способи самогубства
(і пошепки лаюся).
Бо:
Світ заплющує очі, коли починаю звертатися до нього,
Вибиває щелепу, коли усміхаюся.
Світ не любить мене,
Але і я себе...
Він хоче,
Щоб м'язи мої шкірилися чорною порожнечею пащі.
На все воля його.

Мої сповіді дедалі частіше нагадують звіти
Прожитих днів.
Такий собі цикл пом'янників.
Анатема!

Дедалі частіше хочу перепросити у кожного. Відчуття, ніби марную людське повітря. Воно може знадобитися комусь ще.

Коханки свободи і вибору фарбують очі неспокоєм зради.
Вони – втілення еросу смертників.
(кінчиками нігтів намагаються притягнути мене за комір, забруднити).
Знаю.

Знаю, а тому вдаюся до втечі.
Отже, звиваюся ящуром –
Тікаю у трави.
У випалене сіно розбрату, зневіри(?!).
Ні, це не мої щасливі роки.
Це не моя прекрасна юність.
Це лише згарище.
Це не моє.
Це не я.
Це не...
Я?

Розмовляла зі стіною про майбутнє.
Ми довго і вперто дивилися одна на одну (і одна за одною – спостерігали).
Їй набридло, вона відвернулася,
А я досі дивлюся –
Таке зло бере...
Чому стіна розвернулася,
Чому я їй не подобаюся,
Чому вона мене не хоче любити,
Та що я зробила?

Вибач.

Тепер мовчимо – її терпіння вичерпано.
Стіна вигадала нову мову,
Але я вибрала камінь із фундаменту –
І вклала його у себе (всередину, так),
Щоб мати стіну поруч завжди.
Тепер важко, але не пусто.
Фортеця почала хитатися.
Бачу майбутнє : ці стіни будуть зруйновані, потрощені вагою цеглин, які летітимуть згори...
Зостанеться попіл і порох.
Тепер розумію її образу.
Я ж не знала (але вона одразу передбачила мій злочин).
Несу камінь.
Усе пізнається на дотик.
Рух зіниць – правічний образ матері .
Зажуреної і тихої тіні згорбленої (аж до землі) жінки.
О, дивні люди, дивний світ!
Тамую подих – приходять покидьки революції.
І розпинають її на хресті.
...

О, це згорблений карлик Квазімодо?
Як воно?
Ковтаю пігулки, щоб усе замовкло,
Особливо мозок.
Знеболюю нутрощі, хоч люблю біль.
Нестерпно))
Нестерпно добре у такі хвилини.
Виходить панна із серпанком смутку на обличчі,
Тепер посміхаюся. Вперше.
Каркас підтримують десятки шпигачок, встромлених під шкіру.
Мені майже весело.
Світ майже добрий.
Я майже жива.

Втім:
"Я" завжди хотіло жити,
Просто воно у мене наївне ще, невчене.

07–08.05.21

| Долоні наші – чорні |

Наші долоні, темніші за ґрунт,
лягають на стегна ночі
ребристим відбитком смальцьованих снів,
порожнім відлунням вовчим.

Вишіптуй слова – торкайся ключиць
губами обсохлих значень:
нехай, що палає – надалі горить,
нехай, що зотліло – вмирає.

В зіницях твоїх підперезаний світ
оскалює зуби й хоче
встромити між нами заґради років,
а втім, – не дивлюся в очі.

Виходять із сірих підземних криниць
розпухлі примари. Мовчки
виорюй близь моїх віджовклих ланів
ковдóбини – всіюй сором.

Коли проростатиме перше зерно
у лоні нового часу – вдаряй у бійницях
в литаври життя, позбав безголосся
мряку.

Вже й наші долоні, темніші за ґрунт,
лягають на стегна ночі
ребристим відбитком смальцьованих снів,
порожнім
відлунням
вовчим.

Хлопче із білим, як світ, волоссям,
блідим півпрозорим обличчям, нам
відведено вічність в уламках прощі,
минущу скінченність буття. І час:
якби ж хто дозволив здолати повню,
торкнутись запʼястям до срібних снів —
здіймає знамена червоно-жовті
озорий серпанок чужих життів.

Коли серед ночі увійде весна
в сади, помережані зимним мовчанням,
спини її, дай їй напитися з дна
криниці студеної. І — не востаннє —
торкнися до губ охололих. Зігрій
тремкими долонями пальці поблідлі.
Крізь темряву часу, північні вітри —
пройди й оселися в покоях світла.

Вабливий світанок нового дня
впивається в шию вустами спрагло —
явись мені свідком мовчання, та
залишся у памʼяті
ніжним
ранком.

| край |

Місто любові фарбує жовтим
стіни твоїх неприсутніх зʼявлень,
світ відливає по вінця – повним
трапитись хоче нам. З ночі, далей,
марень, схололих зізнань, півміри –
вийди назовні із тіні й станься
тепло-живим – аж до болю у тілі:
спраглим / присутнім / чужим / незнаним.

Плескає відчаю в чаші час нам
і пророкує прийдешнє. Ворон
змірює лапами білий аркуш,
стати якому судилось чорним.

Ти розгортаєшся в хвилях ночі,
спалахом, спогадом, світлом свічки:
ґнотик згинається втроє й тоне
в ніжно-гарячих рідинах
світу. Я споглядаю за ним, як свідок,
і залишаюся тут, як камінь –
біле майбутнє у шатах пишних
вже прочиняє ворота
| краю |.

[
Мʼятежного пориву крові дай,
всевладний, всюдисущий вітре: сонця
вклади в долоні тихі промені – сповна
зазнати щастя й легкості
дозволь нам.
]

Сягни своїм невидимим плечем
до дна зіниці, віджени прийдешність:
гримить солоне небо прадощем,
ступає тілом перший подих – теплий.
Стікають краплі сумнівів – торкнись
рукою усесильною до часу:
спини його, приборкай і зломи,
мов вовчу тінь, що надить пащу
до памʼяті майбутніх недовір,
отруює прощанням срібну чашу.
Спізнай її сповна, спізнай її, відмір!
Надпий – діткнись надщербленого краю
узвишшям губ,
спини й спинися – ти, заблуканий у снах,
спинися і спини, допоки ще тривають
блакитні хмари за повіками й роса:
спини цей світ – не дай йому прокинутись,
не дай-бо.

| злоба |

У серці нового дня,
що встиг народитись щойно,
росте і вгортається в силу час,
основа якому – злоба:

цей час, що приречено в світ несе
поповнення списків втрати,
врізається в досвід, якого ми
воліли б ніколи не…

Мати
стоїть, помережана жахом, і
стискаючи крик, шепоче
звертання, яким не докличе. Їй –
імʼя застигає в горлі.

Час, що стинає своїм мечем
червоні пелюстки маку –
всипає долівку дрібним дощем
зі слів, що померли, мабуть.

Скрадається брунькою памʼять
з-під
кори твого мозку, певне, –
облущує панцир смертей на світ,
що весь умістився
в жмені.

Жовтень ʼ25 – березень ʼ26

| a farewell to night |

Пухкі трояндові поля
пролягають між тіл, тугих, наче мʼяз,
шипами електричного струму пронизують шкіру –
на відстані подиху
торкаєшся ландшафтів ключиць,
пестиш рогівкою ока синьо-чорні клітинки простору,
здаєш оборону:
солдатик до солдатика, гвинтівка до гвинтівки –
долі. До ранку. І навіть якби назовні
закінчився світ, або ж небо
зайнялося жовтим чи сірим – долі. До ранку.

Кишеньковий янгол регоче в обличчя,
міцно натягує струни – і ти
смієшся, стискаючи ранок
в долонях.

АКТ 1
Я розглядаю чистий аркуш паперу – і не знаю, з якого боку підступитися. Нема часу на щоденники. Нема часу на чернетки й нотатки. Час спливає, як пісок крізь тонкий скляний отвір, а разом із ним спливають і спогади.

Мені потрібно написати щось про брата. Я не знаю, де знайти той баланс, аби не говорити про нього надто рідко чи надто часто. Але оскільки я єдина і можу розповісти про нього так, як він сам би не наважився, доводиться долати себе, зіщулюватись від співчуття, жалості чи нерозуміння – і все одно нагадувати: Тимур був. Тимур був і є моїм братом, бо це те, що не минає.

«Мама вже не зможе розповісти про нього», – записую перший рядок у листі, який згодом вишлю на адресу Рівненського театру. Марія Матіос приїхала із виставою «Мами» в Чернівці. Я слухала, як жінки тяжко схлипують позаду, спереду, згори – звідусіль.

Опісля – матері зниклих і загиблих воїнів могли взяти собі конверт, аби розповісти історію своїх дітей. Потім із тих історій зроблять книгу. Ще колись – виставу.

У мене немає дітей. Але я мушу взяти, рука сама тягнеться й обережно просовує паперовий прямокутник у щілину кишені.

Нижче: «Я радію, що мама не застала нової війни». Закреслюю. Ні, я не радію, бо й досі ношу своїх покійників поміж ребер.

Мама вже знала, що таке чекати сина, пів року в часи АТО я ходила за нею назирці усіма кабінетами й установами, аби оформити якісь копійчані виплати. З тих часів я памʼятаю сором і незручність. Ми почувалися жебрачками – sic! – нам щоразу нагадували про це, а я лише ображено стискала кулаки. Ми продовжували ходити, бо хотіли відкласти кошти на «після повернення». Від горя й тривоги мама посивіла. У 50 років її чорне волосся забіліло на скронях.
На щастя, повернувся живий. Але інший.

«Ні, я все ж радію, що маʼ не дожила до часу, коли прийшла черга Тимура. На ще одного сина їй би не стало…» – олівець ковзнув. Обриваю речення. Я не знаю, яке слово пасувало б. Жодне, певно.
Ми, її діти, – українці. Ми вважаємо себе українцями, бо народилися й виросли тут. Але ж мама – грузинка, яку з Україною обʼєднували хіба роки проживання тут. І сімʼя, тобто ми. І її–не її війна, яка вимушено стала спільною.
_____
Чи озветься з безвісти?
_
Мені потрібен час і сили, аби написати про нього. Доки я тримаю між пальців кінчик цієї тонкої нитки памʼяті – Тимур не перетвориться на безликий ПІБ, підписаний двома датами.

Памʼять вислизає.
Памʼять меншає.
Я забуваю чимраз більше.
__
Усе триває.
Усе продовжується в триванні.
__

Памʼять стискається в кульку і прокручується перед очима. Я ловлю її – і з жахом усвідомлюю, що час стирає риси його обличчя. Тривимірність. Запахи. Розмови. Спогади.
__
Я обовʼязково писатиму далі.
Але не сьогодні.
Можливо, завтра.

Не можу повірити, але це сталося!
Тепер один із моїх віршів – пісня. Справжня пісня, уявляєте? Я ще навіть не чула повної студійної версії, але вже відчуваю себе авторкою слів до пісні🤩

Потім все розкажу. Але спершу треба морально підготуватися до виходу за межі комфорту (і запису 100000 рілсів🫪, аби цю красу слухала не лише я)

[DE]
…und die Hungersteine, die jahrzehntelang im Wasser verborgen sind und bei ihrem Auftauchen Zeichen von Menschenhand verraten
Alfons Paquet

| Wenn du mich siehst, dann weine |
— jenseits der Zeit
ein Mensch mit einem Meißel in der Hand
schlägt in den gewölbten Stein,
mit der Fingerspitze
den ausgetrockneten Fluss berührend,
Jahre:

Eintausendvierhundertsiebzehn
…
Eintausendsechshundertvierundfünfzig
…
Eintausendachthundertsechzehn
…
Eintausendneunhundertneunundfünfzig
…
Zweitausendsechsundzwanzig

Aus den Augen fallen kleine Steine —
Dürre.


[UA]
…і камені голоду, десятиліттями приховані під водою, з’являючись з-під неї, відкривають викарбувані людською рукою знаки.
Альфонс Паке

| плач, коли побачиш мене |
— по той бік часу
людина з зубилом в руках
вбиває в опуклий камінь,
торкаючись краєм пальця
обсохлої річки,
роки:

тисяча чотириста сімнадцять
…
тисяча шістсот пʼятдесят чотири
…
тисяча вісімсот шістнадцять
…
тисяча девʼятсот пʼятдесят девʼять
…
дві тисячі двадцять шість.

З очей випадають дрібні камінці —
посуха.

13.08.2026

| першебуття |

Обернися до мене, сонце,
променем білим небо надвоє розтни.
Там, де з сухої землі
проростає столиций стовбур —
родиться брунька весни.

Світ достигає, бубнявіє, повниться соком,
тягнеться вгору, більшає вшир і углиб —
вже із його розпашілих кордонів
стікаються в соти
хмари кулясті, медово-солодкі, і ти
тягнеш долоні до квіту рожевого. Довго
очі примружуєш в тіні світанку життя.

Врóзтіч кидаються сплетені русла кроків,
містом скрадаються стишені дні. Імла.

Котиться долом шипóва твоя невагомість,
цвіте, що гостро встрягаєш у шкірі, —
сочить
сік червонястий,
крізь пальці скрапає на одяг,
згіркло цілує коліна і стопи:
мовчи!

Там, де з сухої землі
проростає столиций стовбур;
там, де із бруньок зʼявляється світ-немовля;
там, де урозтіч кидаються сплетені русла кроків —

роджуся я.

2026

У виймах заплетених рук
гойдають віджовклі хмари
вологі цілунки небесних дощів:
пʼянкі півобійми марень.

Якби подолати пороги років,
зламати лінійність часу —
чи зміг би ти стати мені? — Навпаки:
чи може, змогла б я стати?

У світлі ліхтарному, в тіні дерев,
під небом, що зóрить в морок,
торкайся до тіла та крові — авжеж,
торкайся, окреслюй кола.

Стискаються тіні розгублених снів —
не дай їм змаліти з часом.
Ростуть межи нами троянди й шипи,
і млосна примара ранку
шепоче: якої відвертости прагнем
ми? Чиїми шляхами ходим?

Лягай поруч мене, приборкуй мої
долоні, зіниці, холод — пронизує ніч
і стікає лицем. Заплющуй-бо очі. Долом
світанок навшпиньки ступає — плечей
сягає ранковий жолоб.

| безіменний |

У ложі моєму – оселя вітрів,
розпластана в кожнім кроці:
прийдешність ступає з обличчям
твоїм і вíдає все, що схочеш.

// Повідай, якої любові світ
не знав ще й донині? Майстре,
сумними очима вимірюєш – і
пустими сльозами плачеш.

Над рівнем голодних жахних зіниць
хитають зелені строми
трояндові тіні дітей твоїх –
яких ти бажав їм долей? //

Ввійди через скреси холодних водойм –
у них мені писано статись.
Настром моє серце на вістря вершин,
зроси біле лоно. Старцем
зʼявись у буянні нового життя,
що повниться духом часу
[й ніколи не буде подолане ним!] –

торкнися до шиї
пальцем.

| імʼярек |

Як наректи тебе, чорна трояндо днів,
що гострим шипом вгризаєшся в тіло
й виймаєш із нього стогін?

Як наректи тебе, тіло спустошене, — ти,
що стало вмістилищем темряви
і випромінюєш морок?

Як наректи тебе, мороку ночі, в якій
торкаєшся краєм долоні
до шкіри мʼякої / чужинця / до сходу?

Як наректи тебе, сходженню сонця? — а втім,
як нарікаєш мене ти?
Яким непромовленим словом
вичерпуєш з безміру часу краплини годин моїх і
вкладаєш до рота розгірклу зернину втоми?

Яким-бо мовчанням чи криком спокутати твій недоконаний
гнів
на час мій, що сипле між пальців життя сизий попіл?

Я наречу себе сонцем, водою, землею, вогнем,
винайду мову повернення і повернуся достоту.

| чорна троянда маліє й зсихається
перед ранковим лицем |

Як наректи тебе, світе,
щоб вирватись
з млосних обіймів
утоми
?

| De nocte consilium |

Коли тіні
сповзаються в ліжко й шепочуть
на вухо таємні послання про завтра —
що буде,
чи буде,
яким і допоки? —
в тобі ще сьогодні зламалось щось —
дай їй
усе, про що просять, віддай доостанку:
до крихти, до нитки, до краплі —
віддайся.

Здіймається вітер в порожніх кімнатах,
кличе тебе і цілує в запʼястя,
в холодних обіймах стискаючи туго,
розпалює ночі імлистий серпанок:

приходьте до мене, самотні й забуті,
приходьте, лягайте обабіч —
до ранку
впивайтесь джерельними снами, солоні
виймайте зсередини ядра —
впивайтесь! —

[ віддай доостанку усе, чого просять,
і очі заплющуй, — до ранку — віддавшись. ]

Лютий–червень ʼ26

| допоки триває |

Чортове кóлесо часу,
мов збитий жорнóвий камінь,
котиться світом,
здіймаючи пил з-при доріг.

Минає порожні села,
минає заводи й ринки,
руїни фортець, будинків
надгризені нутра, та:

де краєм торкнеться – небо,
де брязкне залізом – тихо!,
де спицею вгрузне, – видко,
волога з дощу земля.

Полущена брама червня
рипить,
розтуливши хвіртку,
оскалює зуб на сонце,
прибите цвяхами до

пустої очниці часу,
що котиться світом
диким,

де брязкне залізом – тихо!
де брязкне – пуста земля.

Мов збитий жорнóвий камінь –
здіймаючи пасма пилу
встромляє шпигачки в глину,
допоки триває –

час.

На підступах мови стається тьма,
здригається голос захриплий. Надто –
жертовник доби вже до краю – нам
вгортатись доводиться в чорні шати.

Вода прослизає тонким струмком
між пальців, збивається в ринвах шкіри,
ступає шляхами вцілілих – сон,
що тихо роздмухує люльку, шкірить
втуманені очі у даль часів,
виймає зі скриньки прозору кулю
і трощить натроє ударом – дні
спливають в водойму
давно забутих.

Стікають набряклі уривки строф –
встеляють долівку прозорим шаром.
Гойдається скинутий з неба шовк
на кінчиках вій – і віщує
ранок.

Травень ʼ26

| сни |

Звір
роздряпує кігтем нагостреним серце твоє,
а тоді
мʼякою торкається лапою, очі заплющує – спи.

Влітають в порожні віконниці камер
тривожні й розбурхані
сни:
звивають у зáкутках гнізда,
зрошують спраглі дзьоби́
в протоках підшкірних,
лоскочуть пірʼїною – ти
вдивляєшся в тишу розріджену,
втім, за повіками – тьма.

Ступаєш садами скелястими,
пестиш голодних комах
тілом і кровʼю всолоджуєш їх полювання –
мовчи!

Звір ненаситний чатує на тебе і зводить мости.
Ллються молочні потоки з небесних вмістилищ. Вночі
зло проступає на скронях блакитною смужкою –

спи.

10.05.26

Снилося, наче мені прокололи артерію (десь на правій руці –
між зап'ястям і передпліччям).
Снилося, наче вийняли дріт із неї. Снилося, наче тоді пульсувало пришвидшене серце, давало збої. Снилося, наче м'язи боролись за кисень.
Снилося, наче я йду травою
до нескінченно прекрасного світу
планет – і одна за одною
вони вибухають обабіч. Навколо
снилися чорні діри. Або прозорі.
Снилося, наче голка сіріє, стає солона.
Стає уламком, росте міжвенно.
Снилося, наче повільно пливе,
наче гостро вдаряє в ребра,
колеться в серці (біль віддає у м'язи).
Снилося, наче зір мій
знову вже гострим став і –
зрештою, я все бачу: світ невблаганно довгий, світ нескінченно вічний, крутиться куля – глобус
ділить його зиґзаґом,
ділить його надвоє,
ділить його навзаєм
[в підсумку все означить]. Сон мій трикратно множить
світло в кінці початку
входження в поле зору.
Краплі стікають з голки
в море з твоїм найменням,
в море з твоїх причалів,
зроблене з тебе, тепле.
Сон поглинає простір, час і вичéрпність значень,
я загортаюсь в постіль, наче в покрóв, у сталість.
Голка тернова твердне, болю уже немає,
світ під ландшафтом дерми
тихо собі згасає.

2023

| бог степовий |

опівдні
в тобі промовлятиме бог степовий
що виріс з піщинки й підземних
застояних сховищ узявся на світ
і в тисячі чорних відмерлих
слідів розшукав біле світло кінця
незграбних родовищ планети

до тебе крізь тебе у тебе він йде
щоб вирвати з серця відмерлі
зівʼялі шипи бурʼяни́стих троянд
і вкласти між згоїн зéрня
спітнілого з болю народження дня
крізь тебе у тебе до тебе
він йде
щоби видерти з темряви час
якого бракує і в тебе
вкладає в твої ж бо легені слова
якими б долати смертей
кігтисті обійми й цілунки твоя
встеляється воля боже
над землями що поглинають життя
й назад повертають з сонцем
розпечені труни забиті цвяхи
цей степ вже звиває вовком
з обличчям скривавленим
боже світів але ж не таких приношень
ти прагнув напевне й ніколи вже їх
із надр ґрунтови́х не повернеш

ми всі вже тут близько і поряд а ти
до мене крізь мене повз мене
минаєш заблуканий боже степів
твій час нескінченно спливає
ключицями тулубом скронями лий
на мене свій погляд кривавий

вгризається іклами в серце життя
основа якому смерті
опівдні в тобі промовлятиме бог
з очима твоїх

померлий

24–26.02.26

| чорнота чорнот |

Будинки-архіви, розмоклі кружальця на стелях,
балкони-ґратівні, балкони з очима
померлих:
вилизують мокрі сніги блакитні прожилки – і нерви
звиваються зміями в óці, шукаючи виходу. В нетрях
слизьких пошрамованих вулиць блукають наосліп, навпомац
заблукані звірі з міжзимʼя, стискають у кігтях прийдешнє:
і світ пошматований виє, мов звір, на всевишню повню,
і повня байдуже стирає з дороги життя
міліметри.

Світ розливає у чаші по вінця – повно
болю відмірює кожному. Плéскає з нáдміром,
плеще
в білі долоні, змережані чорним. Доки ж
смерть забиратиме тих, хто їй ще не належить?

Ніжне буття – поза ним-бо немає втрати,
Ніжні у шию впиваються вістря – і крутять.
Шкіриться темною пащею хижа страшна почвара:
й знову тебе оминає,
заціпивши зуби.

18.02.26