Районна бібліотека

І ось вам навздогін чудова тематична підбірка з цією книжкою:

https://t.me/wdlndcreature/2832

https://webappcsdfedsssd.controller.bot/media/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJ1e2rSM6cW8VQKVAOyT3vjniTJvT92AAKaJGsbbAWQSk-REZ_qOfLmAQADAgADeQADPQQ?sig=lQk7qbPMM5XHhfxpIP_Qxjj312iTuMeccohWFYjuIU0 Минулого року я  https://t.me/your_local_library/1126 , що Анрі Боско — тепер мій любимий письменник. Прочитала його Malicroix — підозра підтвердилася.

Юнак на ім’я Марціал успадковує від двоюрідного діда-відлюдника хирявий холодний маєток, трохи землі і невелике стадо овець. До того ж із дивною вимогою: спочатку прожити три місяці в ще суворіших умовах на маленькому острові посеред ріки, як жив сам покійний. Марціал — тепличний хлопак, який планує лише уладнати справи діда Малікруа і поїхати, але згодом починає здогадуватися, що для нього тут ідеться про якесь метафізичне випробування — і приймає виклик.

Чарівна сільська готика з мінімумом подій і максимумом настроїв; затишна, але це не ванільна coziness. Це затишок порожньої нічної церкви; самотнього марення під час застуди в молодших класах, коли батьки на роботі. Malicroix мені сподобався тільки трі-ішечки менше, ніж пізніший https://t.me/your_local_library/1127 , який розповідає схожу історію в трохи зловіснішому ключі, тоді як «Малікруа» більше нагадує алегорію. Алегорію чого? В юнґіанських термінах, мабуть, індивідуації. В термінах Вільяма Джеймса тут ідеться про «народжених один раз» і «народжених двічі». Марціал і його сімейство, клан Меґремю, — типові «народжені раз»: спокійні, екзистенційно задоволені. Тоді як споріднені з ними Малікруа — їхня протилежність. За Джеймсом, «народжені двічі» — це ті люди з перманентною бурею в душі, які після певного потрясіння духовно перероджуються і знаходять спокій; у романі Боско відбувається дзеркальна ситуація, коли безтурботна людина, не зраджуючи собі, проходить обряд хрещення тривогою і пасіонарністю. Комусь «випробування» Марціала здасться дещо смішним, але тс-с: вирушаючи на острів, хлопець думає, що дід, якого він не знав, був якимось ексцентричним самоуком, але в крихітній хатинці немає не те ще бібліотеки, а взагалі жодної книжки. Я б на вас подивилася!

Мені здається, що романи Боско — це література лімінальних станів (про марення, передчуття, напівсни) для тих, хто цінує простоту і щирість виконання: тут є навіть моя улюблена https://t.me/your_local_library/1200 , коли герой під час снігопаду плутає свій внутрішній ландшафт із навколишнім, але там, де інші письменники автоматично тягнуться до експериментів і очуження, Боско залишається майже наївним. При цьому місцями спроби героя описати свої переживання звучать ледь не кафкіанськи — якби Кафка був жодною мірою не невротиком (if that makes any sense at all). Коротше, я ще сильніше заінтригована, я хочу знати, як працював мозок цього письменника, і я в ужасі від того, що більшість романів не перекладені навіть англійською.

https://webappcsdfedsssd.controller.bot/media/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJ1bGrONzh5Ip8Zpxf1s8IIMxtj33OoAAIOJ2sbbCB4SkNTzvINEtIHAQADAgADeAADPQQ?sig=ThoSNyJOvjpztKCRto9Nww7dw31LxTxmrvhUl4lZGyk Все, що я знаю про https://www.independent.co.uk/arts-entertainment/music/news/kelly-clarkson-art-of-play-dispute-mechanical-bird-b3065646.html навколо магазинчика, який не продав співачці Келлі Кларксон заводну пташку, я знаю проти своєї волі. Але засновник сайту LibraryThing (до речі, класний проукраїнський мужик) https://x.com/librarythingtim/status/2109413686012166203 про те, що Келлі Кларксон так накрутилася через цю пташку, бо в минулому житті була візантійською принцесою і любила автоматони, створені Львом Математиком...

...і тепер мені категорично треба перечитати цю книжку про принцесу, закохану в золотого механічного лобстера.

Давно (мабуть із часів Veritas Сабара) не читала нічого настільки захопливого. Як нікому не відома книжечка ледь не зруйнувала репутацію одного професіонала своєї справи — і добряче підісрала іншому:

https://www.theguardian.com/news/ng-interactive/2026/oct/08/a-death-a-plagiarism-scandal-and-a-quest-for-revenge-the-bizarre-tale-of-otto-z

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJ1VWrA05sx5M8XtVC1lbHid7KlJghdAAKcH2sbutIAAUp9mYl7b_V59wEAAwIAA3kAAz0E?sig=-H1q3nO59VmJDjgX1pcf-MXgOrbld23deiDdB6wd9Xk Я вже не раз просила вас про допомогу зі зборами для чудової Тамари — вона талановита художниця, чий чоловік Орест, теж митець, віддав життя, воюючи за Україну. Тамара використовує кожен привід для допомоги війську, і ось на свій день народження теж https://www.instagram.com/pdgvsk/p/Dd__4AZDkTL/ і розігрує чарівну вінтажну книгу. Прошу долучитися і дуже вам дякую за підтримку.

https://send.monobank.ua/jar/ATdY7ivShm

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJ1R2rAzxG0refwFuXmcJ4MMWBM2LxFAAJ3H2sbutIAAUrTG3RxVm6lNwEAAwIAA3kAAz0E?sig=w-qCZIkU2wq22SLCSufAnC-75a1wuTpYji4p9M_QAUc https://t.me/your_local_library/1056 книжка Лабатута мене просто приголомшила. Ця теж прекрасна, але повторення тем і прийомів уже трішки відчувається як schtick. Зате який! Лабатут змальовує найважливіших учених XX століття як містиків, чия «темна ніч душі» може обернутися найтемнішою ніччю для всього людства, він переказує реальні історії так, що вони стають схожими на борхесівські притчі, він мікродозами додає до фактів елементи космічного жаху, від чого факти лише сильніше кристалізуються. Не думала, що колись напишу таке, але: навіть згенероване ШІ зображення на обкладинці — це неіронічно майстерний хід.

Я погано візуалізую більшість прочитаного, але The MANIAC вільно повставав перед очима як гротескна ч/б стрічка — згодом я навіть зрозуміла, https://www.imdb.com/title/tt0063633/ мій мозок тягне цей візуал. Не знаю, чи увійдуть твори Лабатута в історію як взірці літератури XXI століття, але можу гарантувати, що він примудряється краще висловити те, що намагаються сказати десятки документальних книжок про нарваних техногеніїв — з характерними назвами типу Chaos Monkeys, Troublemakers, Careless People — і робить це на прикладах менш огидних персонажів.

Якщо ви дивилися https://m.youtube.com/watch?v=NG1DQiKSpBE і вам сподобався трояндовий чокер, то Катря, яка його зробила, якраз показує в сторіз купу авторських намист, доступних за донат. Погортайте!

https://www.instagram.com/felt_zeppelin

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJ1GmqtYw2mY-MgspJzwOn8cXPkPjLeAALGIWsb5i9oSQi-qbGyQpGmAQADAgADeQADPQQ Зате дуже зацінила ненав’язливий неймдропінг вінтажного фентезі і янґ едалта (він розсипаний в тексті як книжки, які героїня читає в дитинстві). Зібрала всі, крім очевидних типу Нарнії:

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJ1KWqtY5wAAZfGxfHvROrr--ryyhvdIwACyCFrG-YvaEmy9qdVfjc-jwEAAwIAA3kAAz0E Меліссу Альберт https://www.theguardian.com/books/2026/jun/10/peter-pan-christopher-robin-alice-the-unsettling-stories-of-the-children-behind-fictions-most-enduring-tales історії дитячих письменників, які писали нібито «для» дітей, а по суті використовували дитину (свою чи чужу) як музу — і заодно бета-рідера — своїх комерційних творів. В одному інтерв’ю вона також https://bookriot.com/melissa-albert-the-children-interview/ фотографку Саллі Манн; мовляв, коли йдеться про мистецтво, чи майбутній твір важливіший за інтереси дітей, які не можуть дати розсудливу згоду на те, щоб бути в ньому увічненими? The Children — це роман про культову фентезі-авторку, яка списала героїв свого підліткового циклу з власних дітей. Сама авторка трагічно загинула, а вже дорослі діти по-своєму справляються з небажаною славою: син — повністю ігнорує пам’ять про матір і існування сестри, донька — з-під палки промоціює свої мемуари про життя в literary household. Вони написані ґострайтером, стерильні і сонячні, але згодом жінка починає усвідомлювати, що навіть її реальні спогади — про занедбаність, емоційний аб’юз і сумнівних материних коханців — це ще не найгірше в їхній історії, в основі якої жінці все сильніше ввижається якась фаустівська угода.

Дуже непогана вийшла книжка, але все одно у мене не виходить дружби зі спекулятивною літературою, яка написана аж настільки по струночці — жахливо, коли текст ніби заздалегідь розшаркується перед цим типажем читача, який вимагає пояснення мотивації кожного вчинку і чекає лише до духоти закритого фіналу. І виходить, що книжка, яка ніби про Дивне, зашпакльована до безжиттєвості, всі ниточки акуратно підрізані. Дивному нічим дихати. І сумно, коли явно талановита людина пише книжку, в якій немає і крихти хаосу чи недосказаності; хочеться струснути авторку і попросити не робити зі шкатулки Лемаршана фіджет-іграшку для людей, які люблять не літературу, а тропи і естетики. Це теж погана угода.

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJ082qa6NKKvXG9pzI79jJNuSnoO9nAAALyJWsb1afZSBJLIlBpZfMAAQEAAwIAA3kAAz0E Свого часу «Випробування…» вважалося страшенно відвертим і скандальним: жінка перевдягається в костюм денді, щоб додати пікантності процесу зваблення гетеросексуального чоловіка! Зараз ці сцени читаються як щось максимально всичне — як Мередіт, очевидно, і задумував — а не гаряче. Але мої (Марина, 36 рочків) підкреслювання в вікторіанських романах все одно виглядають так:

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJ00mqa5O06ZpYNg8hSsbu95woPnFuOAALYJWsb1afZSJZ1_6S7mWUoAQADAgADeAADPQQ http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJ00mqa5O06ZpYNg8hSsbu95woPnFuOAALYJWsb1afZSJZ1_6S7mWUoAQADAgADeAADPQQ Письменниця-вундеркінд Барбара Фоллетт, про яку я недавно зробила https://t.me/your_local_library/1287 , серед своїх улюблених книжок називала цей роман Джорджа Мередіта. Я про нього ніколи не чула, але ентузіазм Барбари був заразний, ііі… «Випробування Ричарда Феверела» — це бенґер! Титульний герой — хлопчик, чий батько (аристократ і «науковий гуманіст») виховує його за спеціальною Системою. Майбутній вибір нареченої для Ричарда теж має підпорядковуватися Системі, і батя (чия дружина, що характерно, втекла) вже дбайливо розписав для сина трактат «Посібник зі шлюбу». Коли ж Ричард-підліток починає — навіть не бунтувати, а лише шукати крихти життєвого досвіду поза прокладеною батьком стежкою, той вигадує для нього… див. назву роману.

«Випробування Ричарда Феверела» називають першим сучасним англійським романом, і я думала, що це черговий безглуздий ярлик, який маркетологи підхопили за літературознавцями, але текст реально настільки свіжий у своїй сардонічності, що я місцями сіпалася: «це не може бути написано в 1850-х, це якась дотепна стилізація, скиньте мені акаунт цього Мередіта в твіттері, я підпишуся». Нудний дядько Ричарда «in the embraces of dyspepsia, compiled his ponderous work on the Fairy Mythology of Europe». Підстаркуватий холостяк, якого всі вважають завидним женихом, «did not squander his money, and did not seek to go into Parliament, and did other negative wise things». Тепер хочу прочитати його Diana of the Crossways: роман 1885 року, який називають феміністським, і який перевидавався в культовій серії Virago Modern Classics. (Бтв, я думала, що всі автори в цій серії — жінки, а зараз проштудіювала їхній https://www.virago.co.uk/imprint/lbbg/virago/page/virago-modern-classic-collection/ , і там, крім Джорджа Мередіта і очікуваної Джордж Еліот, ще як мінімум три Джорджа!)

📌 Якщо ви читач/ка, то, сподіваюся, вже обираєте собі щось https://t.me/UrbinoBooks/658 .

📌 Якщо ви видавець/чиня і у вас незабаром вийде друком хтось із зарубіжних класикинь, модерністок, експериментальних чи жанрових авторок, про кого ви б хотіли почути в Районній бібліотеці — пишіть мені https://t.me/good_old_Maryna , зроблю про неї наступний випуск (безкоштовно, ясна річ).

Відбій це добре, але тут в любимої волонтерки https://send.monobank.ua/jar/4P99o9j5re (

UPD Завдяки вам уже хвата. Дякую ❤️‍🩹

Думала, що доведеться виправдовуватися в стилі «ну ось, знову написала https://www.verbum.com.ua/07/2026/enchantment-of-the-world/the-end-of-everything-wierd/  про роман, який нікому не всрався», а цей роман хоба! — і потрапив в  https://thebookerprizes.com/the-booker-library/prize-years/2026 . Вболівати не буду, бо по-справжньому любити автора — значить хотіти, щоб нагороди отримували його найкращі твори, а не найбільш актуальні. Найкращий роман М. Джона Гаррісона — The Course of the Heart, про який у мене був окремий https://t.me/your_local_library/1128 , але я вірю, що в свої 80+ письменник ще здатний його переплюнути.

https://www.verbum.com.ua/07/2026/enchantment-of-the-world/the-end-of-everything-wierd/

The Deadly Percheron — найзнаменитіший з його романів. Чоловік приходить до психіатра зі скаргою на те, що лепрекони (!) пропонують йому гроші за виконання невеликих доручень. Підробіток чоловіка влаштовує (лепрекони не найобують!), але — «лікарю, я божевільний?» Лікар вирішує впрягтися і особисто зустрітися з «роботодавцями» пацієнта. Далі несеться класна нуарна дурка; хтось закотить очі від кількості разів, коли розслідувача б’ють по голові і він втрачає пам’ять, але якимось чином в цій комічній безжальності роману — який навіть не намагається шото-там-сказати-про-крихкість-ідентичності — і полягає його сила.

Devil Take the Blue-tail Fly — очікувала щось схоже на попередній, але цей починається стримано. Жінка намагається налагодити життя після двох років, проведених у психіатричній лікарні: відвідує старих знайомих, підступається до любимого музичного інструмента. А далі… Звісно, після всіх «Чорних лебедів», «Янгольських сердець» і «Бійцівських клубів» сучасному читачу це покажеться трохи нафталіновим, але навіть не роблячи знижку на те, що це написано в 1940-х: яка делішезлі темнюща атмосфера! Якщо вірити біографії, Бардін частково списав переживання героїні з галюцинацій своєї матері, в якої була діагностована шизофренія, — але деякі образи (тунель, який з’являється між пальцями в героїні і в який вона алісоподібно пролазить; чорний чоловічий силует, з невидимого обличчя якого дме вітер) настільки виразні, що я підозрюю за ними особистий досвід.

The Last of Philip Banter — а ось тут мимо. Титульний Філіп Бантер з бодуна знаходить біля своєї друкарської машинки сповідь, підписану «Філіп Бантер». Але він не тільки не робив тих речей, в яких зізнається — день, коли ці речі нібито відбулися, насправді тільки почався. Що це — попередження, пророцтво чи злий жарт? Із трьох романів цей найближче підійшов до соціальної сатири: всі герої гидкі (в якийсь момент один персонаж у пориві пристрасті зажовує вуаль своєї полюбовниці), але вони недостатньо гидкі, щоб бути цікавими.

Бардін написав ще сім романів, але зважаючи на те, що вони майже всі виходили під псевдонімами і не перевидавалися, я підозрюю, що там якась шляпа, і свого чергового go-to автора я з нього не зроблю. Але «Першерон» і особливо Devil Take the Blue-tail Fly дуже хороші.

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJyOGlWqKCJd0c0rKIwTKRx_w1kJhUPAAJCEWsbFP-5Svt8d2vRfNJTAQADAgADeQADOAQРік почався з флопа: понадіялася, що за дурною обкладинкою ховається достойна книжка, а в реальності книжка ще дурніша, ніж можна собі уявити, дивлячись на обкладинку. Дві подруги-дослідниці вели подкаст про побут черниць у XVI столітті, потім написали за його мотивами книжку, — і може в форматі подкасту ці анєгдоти й були органічними, але читати це неможливо. Вест текст побудований наступним чином: байка про якусь більш чи менш відому монахиню — несмішний жарт, щоб провести паралель із сучасністю. Ну типу:
- тіло монахині залишилося нетлінним після смерті? ахахахаха БОТОКС;
- її канонізували? заробила СИНЮ ГАЛОЧКУ ахахаха;
- монахиня місяцями голодує? ахахаха ОЗЕМПІК;
- свята Тереза левітує? ахахахах ну це такий ФІТНЕС;
- люди масово приходять подивитися на дива святої? ну це як СУПЕРБОУЛ!

Навіть історичні байки, які сами по собі смішні, вони примудряються зіпсувати: наприклад, історію про Марджері Кемп, яка так так часто і рясно проливала сльози за Христом, що один священник не витримав і вигукнув: «Жінко, Ісус помер вже доволі давно!» Авторки цієї книжки вирішують перебити його панчлайн власним, мовляв, священник вчинив так, як роблять друзі, які радять тобі забути вже того колишнього))))))

Письменниці кажуть, що за роки, проведені в академії, численні монахині стали їм як рідні, і тому вони воліли написати про них щось іронічне і провокаційне, не нафталінне. Але вийшло сумно. Навіть не тому, що це треба було спромогтися — написати текст про жінок, які тягнулися до вічності, і щоб цей текст через МІСЯЦЬ після публікації вже читався як щось застаріле (всі ці згадки якихось обскурних мікротрендів у тіктоці!). І не тому, що більшість паралелей якісь ідіотичні. І навіть не тому, що десь у середині тексту авторки зізнаються, що коли вони надіслали перший драфт видавництву, його повернули з вердиктом «занадто серйозно, треба менше історії і більше ЛЕГКОСТІ» — я прямо бачу, як вони розкидують цю легкість жменями (релікварій з рукою святої Терези як рукавиця Таноса! сувора настоятелька як твоя almond mom! хтивий монах як Пі Дідді!), перетворюючи текст на якийсь американський аналог найгірших маніфестацій ЖЖ.

Сумно від того, що все це виглядає так, ніби дівчат запросили в нову компанію, і щоб сподобатися місцевим mean girls, вони публічно насміхаються зі своїх дивакуватих давніх подруг. (Дивакуваті подруги в цьому випадку півтисячоліття як мертві і їм байдуже, але слухати все одно мєрзко.)

Книжка року для мене — однозначно , бо досі не проходить дня, щоб я про неї не згадувала. Більшість книжок автора не перекладені навіть англійською, тому я заради нього цього року ґрунтовно полірнула шкільну французьку (але цього все ще недостатньо для розуміння текстів про сто відтінків присмерку, буде над чим працювати в 2026…)

Книжка року №2 — , хоч я її ще не дочитала. Це дійсно distinguished novel, повільна, монументальна штука, і її, мабуть, ідеально було б читати протягом року, підлаштовуючись під сезони. Не думала, що квазіісторичний епос про жінку, яку її плем’я шанує як богиню врожаю, може бути настільки емоційно близьким — аж хочеться відгородитися від цієї близькості жартами про Midsommar і оргії. Я в захваті від того, як авторка передає оптику «варварів», що відкривають для себе нові ідеї (про мистецтво, суспільство, тощо): це так по-експресіоністськи тонко, без «monolith moments», ніби POV людей, які поступово заражаються якимось інтелектуальним вірусом. Чи хочу я тепер знати ВСЕ про письменницю і про те, як працював її власний мозок? Пффф, авжеж!

Ще одне важливе відкриття року — це, несподівано, Дворкін. Завжди поважала її як активістку, але зараз відкрила для себе її літературознавчі есеї — і це просто, вибачте, розйоб (так, я читаю Intercourse…) Вже не пам’ятаю, коли так важко було відірватися від нехудожнього тексту.

Ґудрідз каже, що я втоптала 115 книжок — ну, це не рахуючи ті, які я читала і перечитувала частинами для подкасту. Закінчую рік із Xargos Френсіс Олівер — інша її книжка була моїм минулорічним топ-відкриттям, маю надію, що і ця потішить.

Із власного цьогорічного доробку мій фаворит — це, мабуть, про Гаррісона, бо він дозволив повернутися до одного з любимих текстів юності і подивитися на нього новим поглядом. Ще я нарешті завела ютуб, щоб і там мандіти про книжки (відео про нову Хаджихалілович — лише привід порозпинатися про Film and the Dream Screen Ебервейна і одну психоаналітичну fringe theory).

Дякую, що слідкуєте за цим хаосом! xoxo

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJyDmlGZVLVnkCV8wABam6J2Tgy-Cc2jAACjA1rG7Y4MUo8ROjYtVAqAwEAAwIAA3gAAzYEЯ думала, що «Поетика кіно» режисера Рауля Руїса буде чимось типу маніфесту, але це скоріше збірка борхесоподібних дахозносних «теоріє-фікшнів» ( https://thewastedworld.com/2018/11/03/a-theory-fiction-reading-list/ англійською докладно написано про цю концепцію з масою прикладів), які можна застосовувати не тільки до кінематографу.

…уявіть собі, що художник, який втратив зір, вирішує «надиктувати» свою нову картину підмайстру.
…уявіть собі пасторальну фотографію, яку чим довше ти розглядаєш, тим загрозливішою вона здається.
…уявіть собі всесвіт, заснований на кількох елементах, що взаємодіють за принципом «камінь-ножиці-папір».
…уявіть, що якийсь диктатор заборонив малювати будь-що, крім копій одного свого портрету.

Після цього «уявіть» він тягне вас через лабіринт рекурсій, фракталів і можливих світів, маніакально цитуючи китайських філософів і арабських алхіміків (я кожного разу підозрювала містифікацію, і кожного разу гугл мені доводив, що чергова постать — реальна). Тупо ЛСД-криниця натхнення, дуже б хотілося це українською.

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJx-GlAM0ICCPHp4F_mT13bMlBFzQ5pAAIeDGsbP80JSkhYk_sd3eSeAQADAgADeQADNgQЗа пару вечорів проковтнула Haunted by Books Валентайна (як до того його друга Рея Расселла) — всі-всі нариси цікавезні, навіть про сумнівні теософські трилери, до яких Валентайн як читач чомусь тяжіє. Але собі на майбутнє виписала ці тайтли:

• The Root and the Flower Лео Маєрса, «філософський епос про Індію XVI століття». Окремо підкупило те, що Маєрс користувався своїм соціальним і фінансовим становищем, щоб просувати творчість талановитих мрійників-невдах типу Девіда Ліндсея. Нечисленні сучасні читачі чітко розділилися на connoisseur'ів із моноклями і тих, хто характеризує цю тетралогію однією зірочкою і словом «срань»; ці-ка-во.

• Bretherton Волтера Морріса, шпигунський трилер з готичною зав’язкою в декораціях Першої світової війни. Я не фанатка жанру, але тут оглядач ну дуже переконливо запітчив цю історію.

• The Ms. in a Red Box — пригодницький історичний роман, який надійшов видавництву в 1903 році у вигляді анонімного, неозаглавленого рукопису; видавець, якому книжка сподобалася, після невдалих спроб зв’язатися з автором через оголошення в газетах, надрукував її як «Рукопис у червоній коробці». Підозрюю, що ця таємниця навколо роману цікавіша за сам текст, але коли це мене зупиняло?

• The Tournament Петера Вансіттарта — думала, що ім’я якесь знайоме, а й дійсно: ми з ним , але не на території художньої літератури. Sic transit: Вансіттарта називали найкращим автором історичних романів XX століття, але з десятків його книжок, здається, не перевидано ж о д н о ї, тобто для сучасного читача він все одно що не існував. Есеїст характеризує його романи як «герметичні»; я для себе обрала цей, бо він про середньовічну Фландрію (особистий кінк).

Почала читати збірку Haunted by Books Марка Валентайна, редактора і колекціонера, який часто знаходить якісь забуті книжки «темних» жанрів і повертає до них інтерес (багато кого з постійних героїв цього каналу я відкрила завдяки йому). В інтро він пише, що книжки часто ніби самі знаходять нас, і наводить приклад одного письменника, який досліджував тему Грааля і ніяк не міг знайти натхнення для чергового тексту, поки в чужому місті, де він був проїздом, випадково не зайшов у бібліотеку і не натрапив в одній книжці на опис традиції, яка моментально заволоділа його уявою і дала поштовх багаторічній роботі. Пізніше він дізнався, що ця книжка була дуже рідкісною, а традиція, яка в ній згадувалася, більше ніде не зафіксована.

Я не колекціонерка і не дослідниця, я просто задротка з ноутбуком, але і зі мною таке буває — коли я готувала випуск про (і Грааль!), то довго не могла знайти якийсь образ, в якому б сфокусувалася головна думка. І коли мені вже здавалося, що треба взагалі відмовитися від теми, я просто сіла апатично погортати випадкову книжку з картинками на абсолютно іншу тему, чисто щоб відволіктися, і в примітках до цієї книжки мені кинулася в очі цікава назва мемуарів якоїсь жінки — я від неробства знайшла їх, занурилася — і саме в них натрапила на те, що шукала. Знайшла той самий образ, без якого мої думки були просто абстрактним словоблуддям.

Про Мері Баттс, до речі, у Haunted by Books теж є есей, але я ще до нього не дійшла. Проте в збірку вже закохана!

Через те, що все більше сервісів https://t.me/slova_i_rechi ШІ-функціонал типу «покращити»/спростити текст, у мене з’явилися нові книжкові фобії. Точніше, одна фобія в трьох варіантах розвитку подій:

1) одного дня я куплю нове видання якоїсь давно знайомої і любимої книжки і під час читання помічу, що воно «покращене»;
2) одного дня я куплю нове видання якоїсь давно знайомої книжки, воно здасться мені якимось дивним, але я не знатиму, що воно «покращене», і думатиму: «ну, це я, мабуть, змінилася»;
3) я куплю таке видання і нічого не помічу.

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJxyGkTMU_PFfLFrlydIws1W-YQXWjvAALXDWsb_KKYSALqlFicXHlQAQADAgADeQADNgQШукала дещо в https://archive.org/details/guidetosupernatu0000blei з фантастичної літератури (єс, я досі шукаю інформацію таким чином) і так занурилася, що прогортала його весь у пошуках нових імен. Упорядник, відомий редактор Еверетт Блейлер (далі — Б.), крім синопсисів, дає кожному твору характеристику, іноді дуже люту («amateurish», «undistinguished», «rather dreary», «merely silly»); схвалення мало хто отримує, але так навіть цікавіше. Довідник закінчується на 1960-х, але все одно наловила цікавинок. Собі зберегла наступне:

Madame Fears the Dark, Марґарет Ірвін — бачу, що історичні романи письменниці ще перевидаються, а ця збірка ghost stories якась тотально забута. Б.: «витончена нарація, чудовий підхід до стандартних тем».

Arabesques: Monare, Apollyona, Domitia, Ombra, місіс Річард Ґріноу — тут із назви в цілому все ясно. Фатальні жінки, орієнтальні теми. Б.: «одні з найкращих фантазійних оповідань XIX століття».

Nightmares of Eminent Persons and Other Stories, Бертран Расселл. В сенсі Бертран Расселл написав збірку фантастичних оповідань? І в одному з них Ворон Едґара По коментує жахи нацизму і комунізму??? Беремо.

The Babyons, Клеменс Дейн. Чула раніше це ім’я і завжди думала, що йдеться про чоловіка, але це жінка, лавреатка «Оскару» за найкраще літературне першоджерело фільму — була раніше й така категорія. А роман — якась сага про сімейні таємниці, яку Б. описує як «стилістично вишуканий романтизм епохи ар-деко» і порівнює з «Ребеккою».

An Itinerant House and Other Ghost Stories, Емма Доусон. А тут цікаво: Б. пише, що оповідання «незвичні і заслуговують уваги», а ще їх дуже цінував Амброз Бірс, але більшість сучасних читачів (аж 30 на Goodreads) кринжують і від самих оповідань, і від поезії, якою авторка любила їх здобрювати. Цікаво, з ким я погоджуся.

The Twilight of the Gods and Other Tales, Ричард Ґарнетт. Чула про окультну діяльність автора і натрапляла на цю збірку, але якось не зацікавилася, а тут мене підкупило те, що Б. її порівнює з https://open.spotify.com/episode/17rNjkVtUda5hranGwDnzQ («всеохопна ерудиція, майже унікальна в історії літератури»).

Виклала для https://www.patreon.com/posts/bonus-pro-skarbi-142022584 і https://buymeacoffee.com/yourlocallibrary/jimozihulu, сьомий бонусний випуск. Він про письменницю Мері Баттс, яка в 1920-х тусила з Алістером Кровлі і шокувала паризьку богему. Як завжди, я довго думала, з якої сторони підійти до авторки — спочатку хотіла представити Баттс у світлі її стосунків із природою (вона неіронічно вірила у дріад і вважала себе кимось типу жриці локального temenos’у), у мене навіть був панчлайн — «Вірджинія Вулф вважала, що письменниці потрібна своя кімната, а Мері Баттс — що їй потрібна своя сакральна діброва!» Але потім мені здалося, що я намацала цікавішу тему, хоч вона і здається спочатку банальною… сувеніри!

Тому це випуск про речі, які ми призначаємо своїми скарбами. Бонусом до бонуса ще раджу слухачам дуже цікаву книжку з 0 читачів на Goodreads і ділюся списком письменниць, які у мене в черзі на власні випуски. Фух. Беруся тепер за нове відео!

http://telegraph.controller.bot/files/449514791/AgACAgIAAxkBAAJxkGj2OyL5YO7s_ehcmCjYrDz0zPW3AALT9zEbrlC5SzjGTR1EiS0JAQADAgADeQADNgQНеочікувано залипла в приємному історичному фентезі про скіфів. Дуже подобається, що можуть бути тільки два варіанти обкладинки:

the distinguished novel
або
СЄСЯНДРИ!!