Качмар.

ГНОМ'ЯЧЕ ЦАРСТВО. 2026.

Youtube: тут.
Spotify: тут.

Prod: Postul.

Це легко – люди горласті, проте і крихкі:
Царство міцнішає, якщо замість цегли класти кістки.

✨

Patreon | Instagram | YouTube | Spotify

PANAMA TRACK EDITION

1. Залишиться тільки звук.
2. План Б.
3. Я називаю це стиль.
4. Чорним по білому.

Комусь – два тижні, комусь – три, комусь – родовища,
Комусь – привілеї, комусь – розпили на бомбосховищах,
Комусь – майно, комусь – надміру прибутковий консорціум,
Комусь – лавровий вінок, комусь – відкати на оборонці.
Комусь – велике будівництво, комусь – золоті саджанці,
Комусь – сонячні пляжі і закордонні відрядження,
Комусь – бронзовий колос, комусь – елітний хмарочос.

А люди?

Та ж хіба їм бракує чогось?

✨

Patreon | Instagram | YouTube | Spotify

III.

https://youtu.be/LYWZ5-D26bw?si=Nb9mawyKLyVAsrRE

II.

https://youtu.be/ZMBvjfHuhC0?si=mGUk5XSIM0G_bokt

I.

https://youtu.be/fMBEOzrOU1w?si=Ga4Ma82vSL4vYI9s

КАЗКА ПРО ЗВІРА. 2025.

Текст: тут.
Цифрові майданчики: тут.
Відео: тут.

Пригадаю - і серце холоне: про звіра усяке казали ще здавна.
Та хутро його дарувало тепло нам, та голос його м'яко так колисав нас.

🌿🌿🌿

Patreon | Instagram | YouTube | Spotify

Качмар - Казка про звіра.

Біда біду тягне. Жували той ягель, вкривались вночі кожухами,
У пошуках збіжжя та ягід по черзі авжеж зазирнули ми під кожен камінь,
Ми чули, як десь лускає хмиз, як пташка своїх пташенят таки жене крилом,
Ми терпляче вдивлялись у ліс, але наших батьків там вже не було.
Розростаючись, жеврів тучі прошарок. Нас не полишало важке відчуття те,
І сонце, крайнебом підтяте, неначе у землю, лягло на кошару.
Лунали святих імена, горіли у хаті свічки сиротливо,
Але звір не збоявся ні світла, ні нас, ні багаття, що ми розпалили.
Кревно шукаючи відповідь - як сюди привела його стежка,
Чи то лев, чи ведмідь то був - ми зі звіром таким не стикались передше.
Він лякав нас своєю подобою: ікла пожовклі, сплутані пасма.
Проте все ж тягнули долоні ми куці, бо ніби по-людськи звертався до нас він.
Пригадаю - і серце холоне: про звіра усяке казали ще здавна.
Та хутро його дарувало тепло нам, та голос його м'яко так колисав нас.
Пригадаю - і ніченьку ту, і як ми сиділи, до нього прикуті,
Впритул заглядаючи в очі, схожі точнісінько на дві крапельки ртуті.

Не ходи в пітьму
І до синіх гір,
Сину мій.
Не дивись за мур,
Не питай “чому?”
Все мине.

Так ми живемо,
Двері на замок -
Неспроста.
Кров моя і сіль,
Заповіти ці
Памʼятай.

І помаранчеве сонце і місяць сріблястий - всякому всяке на світі.
Вимовляти це жасно, проте чи тепер виправдовує нас те, що ми були дітьми?
Що жалісний клекіт лелечий у тиші нам здався ії дивовижним забарвленням,
Що мали тоді ще таке щось, чого незабаром були вже позбавлені.
Не я збирав камені, довго і гірко садами не я блукав,
Але ніч, що була заважка мені, гострою зіркою вперлась в Адамове яблуко.
Тоді сестри молодші журились: чому з нас ніхто більш не молиться вічливо?
Але звір говорив тільки риком і в світлі обставин ми мову цю вивчили.
Роками він їв нас, як би ж не наївні надії на те, що розвіються чари,
Як би ж то не лепет - неначе ошкірені його щелепи ми не помічали.
Ось так тільки на самоті ми віднині складали думки потаємні,
Як же вправно він се шавкотів, ніби ми і не люди, а тільки вдаєм їх.
Я все зрозумів: у цю землю так щедро впадуть наші сльози, а потім і кожная кістка.
Бо звір все частіше гадав, чи живе хтось іще тут у нас по сусідству.
На порозі і там, у розп’яття, як всі ми востаннє та й обнялись,
Я згадав, що казав мені батько, коли вони в з матірʼю ступили у ліс:

Не ходи в пітьму
І до синіх гір,
Сину мій.
Не дивись за мур,
Не питай “чому?”.
Все мине.

Так ми живемо,
Двері на замок -
Неспроста.
Кров моя і сіль,
Заповіти ці

Памʼятай.

1 листопада, 2024.

🌿🌿🌿

Patreon | Instagram | YouTube | Spotify |

EXIT BATTLE. SEASON 2.

Вересень 2024 - Червень 2025.

1 раунд. Пропущений виклик.
2 раунд. Для танго потрібні двоє.
3 раунд. Таємне послання (vs Монолог).
4 раунд. Ad bestias (vs Гашан).
5 раунд. Хвилина мовчання (vs Кара).
6 раунд. Падаюча зірка (vs Накрути Кру).

🌿🌿🌿

Patreon | Instagram | YouTube | Spotify

Доброго вечора добрим людям.

Завантажив на ютуб нову озвучку.
Якщо у вас сьогодні є настрій на поезію - послухайте, поставте вподобайку, скиньте друзям.

Дякую.

https://youtu.be/R6ZCVFK_vCQ

Качмар - Ти мене пам’ятаєш?

Стежкою в’ється гора знов, у що цього разу, юначе, ти вляпався?
Все починається так необачно - з дружнього начебто ляпаса,
З витівок у роздягальні, за мить звідусіль - уколом між ребер,
Усе починається з жартів, які розуміють усі навколо, крім тебе.

З поштовху в спину, з удару вчора в плече, тепер - під дих,
З образи, яка неприємна, але її все ж таки можна стерпіти.
Ну шо ти як баба? Ти шо, не мужик? Вітаю: урочисто доведено.
Я не піду в їдальню - я їстиму себе зсередини.

Зизить схарапуджене око, оманливо клеїться віршик,
І всюди над містом ті гори Імлисті неначе примари здимаються вище,
І плещеться попід урочищем зоряним риба, і хлібне колосся горить повесні,
Я боявся тебе і той страх мене дочиста випатрав ніби м'ясник.

Прочитати отченаш, дістати щоденник,
Ми були дітьми, але ти втім був старшим за мене,
Сильнішим за мене. Дитяча страта - на потіху натовпу.
Цього було достатньо, щоб мене зламати.

Серце, серце, сильно тільки ти не бийся так,
Це життя і ось тобі випав такий сетап,
Серце, серце, подаруй мені, прошу, крила пташині,
Я ненавиджу людей, і вони цього заслужили.

Собака бреше на місяць, серпик в кишені, в’ятір в руках,
Дорога із жовтої цегли веде до місця розп'яття чарівника,
Стелиться смог, тріпоче багор, над лісом кружляють сталеві лелеки.
Хто не присікає зло, той стає його архітектором.

За метафорою криється істина, трясця - під коліщата цю помісь,
Рукою м'язистою всюди і скрізь побиття визначає свідомість,
Той Голіаф залишився у сутінках, десь у ріки, по той бік,
Та я, бляха, чомусь все ще несу його на собі.

Форест, біжи, між обійсть і висоток, а впавши - себе пересиль,
Якщо мовчання - це золото, то я достоту найбагатша людина з усіх,
Неси мене вітер узліссям, п’яни мої думи сумні, соковите вино,
Як довго бить по залізу - з нього може вийти клинок.

Роки знущань твоїх я переплавив у зіркатім горнилі,
Берег піщаний і той просідає під натиском хвилі.
Це було так давно и неправда, а правдою стало ось, бачиш, тепер,
Новий рік дев’яносто дев’ятого - я тоді вперше загадав,

Щоб ти помер.

Серце, серце, сильно тільки ти не бийся так,
Це життя і ось тобі випав такий сетап,
Серце, серце, подаруй мені, прошу, крила пташині,
Я ненавиджу людей, і вони цього заслужили.

У прірву безкрайню - з хисткого табурета.
Кажуть, зірки все ще падають над Назаретом.

Кажуть, бог покарає.
А якщо не покарає бог,

То покарає хто?

24 березня, 2024.

🌿🌿🌿

Patreon | Instagram | YouTube | Spotify | Twitter

#поезія

Качмар - Поезія.

От-от надломиться шків крихкий.
Тут усе порожнє: пляшки і думки.
Як залізо куєш - маєш опіки.
На плиті - шепотіння води,
Тільки тінь, наче той поводир,
Човгає кухнею вздовж і впоперек.

За вікном: бруд і натовпу вищир.
Всюди капища й кладовища:
Від широкого гирла Дніпра
І ще далі - до самого Світязя.
Якщо будеш уважно дивитися -
Поряд зі зморшкою знайдеш і шрам.

Треба час, щоб себе зрозуміти.
Біля урвиська дужчає вітер,
Сповиваючи люльку морів.
Чи на користь то, чи на благо:
Попри все підіймаєшся пагорбом,
А за ним тут же сходять нові.

Хоч і пам’ять зовсім не та вже -
Як найкраще із відображень
Одмирання всього живого,
Цього разу вона не схибить:
Най безмовність - це також вибір,
На початку усе ж було слово.
.

Нам по двадцять, ми ще молодії,
На вокзальних прилавках рясніють
Засмальцьовані шпальти газет.
Жовті хмари впираються в землю,
Старий бусік неквапно везе нас
Уторованими шосе.

Хто ми й звідки, і ким ми хрещені?
Розтріпались порожні кишені
Так, що й гріх не помислити чорно.
Пощастить ще, нехай не сьогодні,
Ми дурні і такі безтурботні
Простягаємо руки у жорна.

Чи це успіх, бодай і уявний -
Навмання, по шинках та кав'ярнях,
Роздираючи терном щоки.
Кожен мріяв про щось велике,
Та в підтоптаних черевиках
Складно думати про високе.

Так штовхають безцінне - за безцінь,
Десь на людному перехресті,
Коло ринку і край метро.
Але навіть з відтятим серцем
Присвятити життя те мистецтву
Не наважився аніхто.
.

Бачиш все, як сидиш на узвишші,
Палахтіє поліття торішнє,
Крутосхилом здіймаються діти.
Буде ранок, і буде вечір,
Певно родиться і нове щось
На руїнах старого світу.

В ніч холодну, в пітьмі пелехатій,
Що є поезія, як не багаття,
Яке розводять одинаки?
Що є поезія, най на пальцях,
Як не години важкої праці
Заради двох або трьох рядків?

Чиясь правиця гойдає колиску,
Полум’яні маленькі іскри
Плигають жваво по верховіттях,
По закамарках і по дзвіницях.
Що є поезія, як не рушниця,
Собі спрямована в підборіддя?

Тьмяніє місячна шкаралупа,
Понад горбами рибальських халупок
Скипає крадьки зоряна сіль.
Мить найтемніша передує світанню,
Що є поезія, як не питання,
Які ми ставимо на самоті?
.

Раптова гадка породжує дотик,
В вікні кухоннім - будинок навпроти,
На шворці білій зсихають речі.
Вони давно вже живуть окремо,
Сусіда курить блакитний кемел
І тихо струшує попіл у глечик.

Прибравши з лоба масне волосся,
Палко згрібає залишки сонця
В свою коробку пухкий двірник.
Все менш лунає пташиний цівкіт,
Перекидаючись через дахівки,
Поволі плине бентежний вік.

Доки не пізно - куштуй дивовижу,
Бо достеменно наступного тижня
Підуть дощі і вляжеться пил.
Так непомітно скінчається літо,
І я лишаю свій куций відбиток
На зашкарублому шматі тропи.

Неначе спогад: живо й врочисто
Мені назустріч мчиться хлопчисько
В зелених штанях і м'ятій сорочці.
Від сліз солоних терпне обличчя,
Я посміхаюся прямо у вічність,
І вічність м'яко заплющує

очі.

29 листопада, 2023.

🌿🌿🌿

Patreon | Instagram | YouTube | Spotify | Twitter