слова і речі

in my ibero-american female rage era 🤭

(«сука» пілар кінтани виходила українською, але її вже не дістати, то знайшла на барахолці заміну).

була така аргентинська поетка алехандра пізарнік, про яку на гудрідсі (було) написано, що вона російського походження. ми, звісно, знаємо, що не всьому написаному можна вірити, надто отакому, їм і екстер російська художниця. але з пізарнік навіть смішніше, бо вона з рівненської єврейської родини.

на вікіпедії біографічна нотатка теж кумедна — мовляв, її батьки були з рівного в російської імперії (нині україна). та якщо ви трошки пам'ятаєте історію рівного (чи історію просто), то знаєте, що 1934 року там ніхто вже з російської імперії не виїздив, бо її не існувало. а існувала друга річ посполита, під владою якої батьки пізарнік прожили більшість своїх життів. між російською імперією і польщею вони ще встигли трошки побути громадянами української народної республіки.

по-перше, я не знаю, чи алехандрині батьки відчували, що вповні національно належать до будь-якої з цих держав, але це взагалі не причина записувати їх у росіян (надто якщо згадати про смугу осілості). для себе вважатиму її письменницею з українським слідом.

по-друге, на гудрідсі дурниць уже не написано, я поправила.

по-третє, нате лисика в коробці з-під кави.

лисик у захваті.

ходила гуляти, читати в парку і збирати листя для котів, бо їм на балкон, звісно, часом залітає якась осінь, але листя з великого світу ж зовсім інакше пахне.

дорогою сфотографувала «фальшиву вагу» (попри примітки, які досі сумніваються в моїй здатності розуміти слова, це хороша книжка) і сережки від козій. страх як люблю їхні емалі.

це примітки до «фальшивої ваги» йозефа рота від «ще одну сторінку», і мені складно зрозуміти, за кого редакція (а може, перекладач, бо за іншими виданнями цієї серії я такого не помічала) має потенційних читачів книжки. далі примітками пояснені слова «тиньк», «ринва», «камізелька», «міх» (угу, саме той, що в сенсі мішок), «тузин», «хухати» й багато інших.

я от прямо уявляю, як людина, яка не знає слова «хухати», не може зрозуміти його з контексту й боїться заглядати у словник, сідає читати йозефа рота. от аж бачу очима душі, як вона тішиться, що їй за «тиньк» пояснили.

може, мені тільки здається, але такою якоюсь зверхністю дишуть ці примітки, що ну.

«гуси-лебеді летять» у мене в голові чогось крутяться вже доволі давно, але, аби не #cozy_осіньбінґо від @cozybooksandtea, навряд чи я найближчим часом сіла б їх перечитувати. однак у бінгу є пункт про книжку з дитинства, а це одна з тих книжок, суті яких я не пам'ятаю, але пам'ятаю, як мені малій із ними було страшенно добре. читаю зараз — і так шкода людей, яких у дитинстві обділили михайлом стельмахом, то вони тепер сахаються криць і мжичок.

нам треба нове прегарне видання, бо ну ви тільки послухайте: мати посварилась на мене бровами i кулаком, а бабуня вирiшила повести свого безклепкого внука до церкви.

або — із тієї самої сторінки:

ну, а яке потiм було сум'яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова, харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не мiг погодитись. але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити зайвого духопелика. далi менi маминою хусткою на два гудзи перев'язали шию, запакували на пiч, де парилось просо, i почали обпоювати малиновим чаєм, який зовсiм був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.

(пищить від захвату).

а лисик зловив осінь і нею бавиться.

може, я нині злостива, але мені здається, що «діамантовий перстень» людмили старицької-черняхівської — це зворушлива історія про те, як поляки спершу розвели порядного полтавчанина допомагати їм, ризикуючи власним життям, а потім звалили в америчку. герой, на щастя, не дожив до другої речі посполитої та не мав нагоди переконатися, скільки вартували їхні заяви про нашу і вашу свободу, але мені складно уявити, щоб старицька-черняхівська в пізніх 1920-х писала цей текст зовсім без іронії (круцьові теж).

вечорами на балконі вже дуже холодно, то тепер читаємо з кручиком на дивані. осінь. (а книжка про всіляких упирів і вурдалаків старається бути цікавою і корисною, але їй не завжди вдається, то вважайте її просто реквізитом).

я збрехала вам про книжку: вона виявилася вкрай корисна принаймні згадкою про «капітана вампіра» бельгійки марі нізет — повість 1879 року (тобто старшу за «дракулу» майже на два десятиліття), у якій вампір символізує російську окупацію румунії. з мінусів — це означає, що весь текст доведеться читати про вампіра-кацапа; із плюсів — книжка щиро антиросійська, а титульному капітанові зрештою натовчуть пику (і, якщо пощастить, проб'ють груди кілком, виймуть серце, відріжуть голову, а потім спалять к бісовій матері).

книжки з редакторською репрезентацією, про які я точно пам'ятаю, що вона там є. більшість (чотири із семи) — це переклади з японської; не знаю, в чому тут річ, але якщо кожна третя японська книжка, яка потрапляє мені до рук, і далі буде про редакторок, узагалі не матиму нічого проти.

🌟 найцікавіший саме з виробничого погляду текст — роман канако ніші «фукувараї», перекладений, на жаль, тільки польською (під назвою «очі, носи, вуста, брови»). героїня книжки в дитинстві мандрувала світом із батьком-антропологом, що дуже урізноманітнило її погляди на світ, але й ускладнило соціальне життя (бо тяжко заводити дружбу, коли по телевізору розказують, що ти їла людське м'ясо). найближчі стосунки, які в неї є, — з авторами, і заради деяких із цих авторів вона готова використовувати не тільки весь арсенал редакторських інструментів, а й знання, набуті під час антропологічних експедицій. трохи меланхолійна, але чарівна книжка, якщо можете прочитати її польською — дуже варто.

🌟 «покручі» т. кінґфішер — сподіваюся, скоро вийдуть українською — теж мають редакторку в головній ролі, але вона взагалі-то у відпустці (наскільки у фрилансерок бувають відпустки). і хоча робочого процесу тут майже нема, кінґфішер дуже круто вміє прописувати професійні деформації, то в героїні легко впізнати людину, що має до діла з буквами.

🌟 у «філологинях» кетлін шайн ідеться про сестер-близнючок, захоплених словами. вони обидві редакторки, тільки одна — прескриптивістка, а друга — дексриптивістка. у тексті більше сімейної драми, ніж редакторської роботи, але за напругою між кимось, хто точно знає, як має бути, і кимось, хто вважає, що бути може по-всякому, цікаво спостерігати й поза суперечкою про слова.

🌟 «ліс проростає» мару аясе починається з того, що письменник дзвонить своєму редакторові й каже: «у мене тут дружина проросла, можеш заїхати в магазин по земельку?». що й зрозуміло, бо ще рильський заповідав плекати парость і полоти бур'ян — і я хочу український переклад суто для того, щоб там був цей жарт. у кожному розділі новий фокальний персонаж, і перший редактор — який привозить з магазину все потрібне, бо редакторська робота ніколи й не була суто про букви, — більше не з'являється, але потім авторові, що ніяк не допише текст, видають нову редакторку, то є ще фрагмент від неї.

🌟 «індиґо» ебіне ямаджі — мальопис про письменницю, яка зустрічається зі своїм редактором (ауч), але закохується в нову редакторку (знову ауч), яка достатньо уважно читає її оповідання, аби зрозуміти, що там нема вказівок на стать коханої особи героїні (і втретє ауч, але цього разу — про того найпершого редактора, бо ретельніше треба працювати, чи що). далі починається драма, і це хороша драма, але я не уявляю, звідки в них є сили водночас на драму і роботу.

🌟 в «усіх закоханих вночі» мієко кавакамі головна героїня коректорка, але поле її обов'язків таке, що й на редакторку цілком потягне. тільки безпосереднього спілкування з авторами, що в решті японських текстів важлива частина роботи, тут немає — тобто героїня ще ізольованіша від суспільних взаємодій, ніж у «фукувараї», наприклад. це сумний і хороший текст, та й окремі редакторські спостереження авторці дуже добре вдаються.

🌟 найсвіжіше, що я прочитала, а заразом єдине з цього списку, що вже є українською, — це «кохання у великому місті» пака санньона. проте рекомендувати його можна хіба що із застереженнями. бо редактор там є — він персонаж найдовшого з оповідань; а от редактури в українському виданні не те щоб нема, але вона зникома. іноді зникає прямо посеред речення — видно, що хтось почав правити синтаксичну структуру й у двох словах поміняв відмінки, а далі забув (чи забив; умовно, «це був красивий чоловік — високим, елегантним»). надія, що електронну версію продають невичитану, а над паперовою встиг попрацювати коректор, так само зникома, бо коректора на техсторінці не вказано.
але таки розкажу вам чарівне про редактора-персонажа: він отримує від головного героя, свого колишнього коханця, щоденник, який той вів упродовж їхніх стосунків, а через п'ять років повертає його з правками червоною ручкою. легенда.

кручик спить, мов дракон на скарбах.

то в мене був план почитати лабатута, але, мабуть, поки що візьму іншу книжку.

вересневі читання з кручиком.

▫️«як любили і вмирали» лева скрипника, якого в редакційних матеріалах уперто іменують львом, прости господи, — збірка написаних у двадцятих оповідань здебільшого про революцію (і її наслідки), навіщось названа за текстом, герой якого мужньо бореться з українськими салолюбними куркулями. у мене є питання.

▫️зненацька три японські книжки поспіль, усі в певному сенсі про самотність. перша — «всі закохані вночі» мієко кавакамі, пронизливо тужна історія з коректоркою в головній ролі (але я все одно вважаю це редакторською репрезентацією — і японські книжки на цю репрезентацію напрочуд багаті, колись треба зробити добірку, слухайте). книжка повна сумних людей, яким тяжко з комунікацією, і всіх хочеться обійняти. ну гаразд, майже всіх.

▫️«ідеальний час на смуточок» нанае аоями — за мотивами трохи схоже на кавакамі, але героїня тут зовсім юна (тобто навіть без нормальної бексторі), нічим не цікавиться і не дуже хоче знати, що робити зі своїм життям. тут обійняти не хочеться якось нікого. а найбільший гріх книжки в тому, що на обкладинці коти є, а в тексті їхня присутність абсолютно незначна.

▫️«афтер дарк» харукі муракамі (якщо я добре розумію, японська назва тут — транскрипція англійської фрази, то так і лишимо) — роман про ніч у токіо, за яку одна юна жінка знайомиться з деякими соціальними проблемами міста, а друга — її сестра — потрапляє у щось штибу задзеркалля. видно, що муракамі любить джаз і недоговорювати.

▫️«пролетерка» флер єґґі — повість про дитину, якій дуже бракує сімейної любові (і це основна частина книжки), то вона цю любов намагається знайти у спанні з малознайомими чоловіками (і це приблизно три сторінки тексту, але з них чомусь роблять центр усіх анотацій; а чоловіків я пишу в множині, бо їх аж двоє, воістину, яка скандальна розпуста). страшенно стриманий, відсторонений і гарний текст.

▫️«скажені суки» далії де ла серди — згусток болю і гніву, тринадцять оповідань про мексиканок, а здебільшого — про феміциди в мексиці. героїні деяких текстів говорять із потойбіччя, та навіть ті, які ще тут, по цей бік смерті, з нею дуже — занадто — близько знайомі. страшна й потужна книжка, точно потрапить у найкраще прочитане цього року.

▫️«хрести з попелу» антуана сенанка — роман про xiv століття, чорну смерть, майстра екгарта, бегінок, інквізицію, пам'ять і одержимість. на «ім'я троянди», з яким його, звісно, порівнюють в анотаціях, не тягне, зате має найнезабутніший початок, що мені тільки траплявся:
— яйця замерзають, брате антоніне.
— не личать такі слова монахові, брате роберте.
— не слова роблять монаха, а істина. істина ж у тому, що замерзають яйця.
а ще після книжки захотілося почитати бегінок (у них та сама проблема, що й у францисканців, — до всього мішають любов), і це її безумовна чеснота.

▫️«медуза» боум — мальопис про втрату зору, досконале поєднання змісту і форми. страшенно гарна і болісна книжка, яка примудряється розбити серце розворотом, просто замальованим дрібними медузами.

▫️«світ для фрау еверс» ольги мерц — один із найкрутіших українських дебютів цього року (і я так кажу не тільки тому, що його редагувала), магічний реалізм про німеччину року божого тисяча дев'ятсот двадцять проклятого і про слабких, поламаних людей, яким доводиться рятувати світ, бо щось більше ніхто не поспішає. вам треба ця книжка.

одного дня героїня «медузи» чує від офтальмолога: схоже, у вас у лівому оці медуза, але не переймайтеся занадто, просто треба за нею стежити, дивитися, чи нічого не змінюється.

з анотації ясно, що таки зрештою змінюється, то ці сторінки не будуть аж зовсім спойлером. мені просто треба ними поділитися — я в захваті від того, як ця метафора працює в мальописному форматі (і не припиняє працювати всі двісті з гаком сторінок).

у попередньому дописі поламалося коментування, то про всяк випадок ловіть котів із книжками (що я, дарма їх фотографувала сьогодні?).

щось останнім часом світ аж занадто балує мене книжечками. спочатку був анонс «неба сельви», потім виявилося, що скоро вийде переклад іще одного роману ірене соли, а тепер серед новинок польської «централі» знайшлися одразу два мальописи, які роками висіли в мене на ґудрідсі в бажанках — а ну ж хтось перекладе. хтось переклав.

по-перше, «свята барбора», про яку я мріяла вже років із шість (і навіть мала нагоду благоговійно погортати оригінальне чеське видання на книжковому арсеналі) — мальований трукрайм, щось експериментальне й багаторівневе. весь цей час я навмисне не читала нічого події, які стали основою книжки, і, схоже, правильно зробила, бо навіть видавці вирішили обійтися на обкладинці без натяків на сюжет. крок у невідомість — то крок у невідомість.

по-друге, «медуза» — про дівчину, в оці якої живе невидима для інших медуза. вийшов через рік після того, як авторка втратила зір в одному оці (але про це я дізналася тільки щойно, коли почитала біографічну нотатку на клапані; дуже мені подобається польська традиція давати десь на обкладинці / наприкінці блоку відомості про авторів, тепер регулярно ловлю себе на тому, що намагаюся знайти таке в українських книжках).

за компанію приїхали ще книжки, із якими в мене не така давня історія, але хай краще будуть у хаті, ніж ні:

• незавершений роман інґеборґ бахманн «випадок ф.»;
• «сонце світить для гітлера» — нонфік про повсякденне життя в третьому райху;
• есе славоя жижека «запізно прокидатися. що настане, коли майбутнього не існує» — мені подобається цей рівень оптимізму.

знов хочеться читати все й одразу.

колись трапилося, що я в книгарні підійшла до столика з нововиданими книжками. побачила ту, над якою сама нещодавно працювала, зраділа гарній обкладинці й узяла роман у руки — а щойно розгорнувши його, помітила помилку. відтоді я боюся зазирати в книжки, назви яких іще свіжі в моїй пам'яті.

мієко кавакамі, «усі закохані вночі». (кручик спить тут поруч і, здається, саме снить про полювання).

нараторка книжки — коректорка-фрилансерка; інші дві персонажки, яких ми на двадцятій сторінці знаємо на ім'я, — редакторки; фрагменти, у яких головна героїня пояснює особливості своєї роботи (одне слово, хтось із ранку до ночі шукає в книжках помилки, і саме в цьому полягало моє завдання), — чарівні.

воно, звісно, може ще двадцять разів попсутися, але поки що це р — репрезентація.

тож ми обидві з досвіду знаємо, що не існує чогось такого, як ідеальна книжка, — а проте намагаємося її створити.

🦕

а оцьому ісусові — ренесансній копії — з храму санта-марія-ін-пальміс бронзи не дісталося, доводиться вдягати в те, що є під рукою.

я... добрий боже 🙈

тут навіть не можна сказати, що пов'язку досі не зняли, щоб не руйнувати образ, до якого звикли від xvi століття, бо її точно доводиться регулярно міняти. але мав же хтось подумати, як це виглядає. хоч хтось.

але нічо, зате там неподалік стоїть бюст сенкевича.

читаю лео штайнберга, роздивляюся мистецтва. наприклад, оце: було / стало.

мікеланджело завершив скульптуру христа воскреслого 1521 року, а бронзовою хустиночкою її сором'язливо прикрили вже 1546-го. із фотографій (і https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Michelangelo_Buonarroti,_Den_genopstandne_Kristus,_stående_med_korset,_,_KAS422,_Statens_Museum_for_Kunst.stl) без хустиночки здається, що ісусові щось трохи повідбивали, щоб вона гарніше трималася. зате бронзу, вочевидь, напуцовують регулярно — он як виблискує.

шкода ісуса, але складно не відчувати тут символізму якогось.

зате серпневі читання з кручиком — це суцільно перекладні жінки, я вам про всіх уже розказувала (ну гаразд, про майже всіх, крім «нічного цирку» й «бувальщин», але вони будуть якось днями в наступному оновленні про бінго), то й не повторюватимусь.

ситаристка з котом. іран, хіх століття.

ще три книжки до місяця перекладних жінок — і нарешті перший закритий рядочок у бінгу. можна було б із цієї нагоди купити книжок, якби я вже не купила книжок і без цієї нагоди.

• «метрополіс» теї фон гарбу записала в жанрову прозу трошки по-читерськи, бо в ньому значно більше експресіоністської притчі, ніж наукової фантастики, але най буде. у мене є дуже багато питань як до світобудови, так і до ідей роману (що це в біса за фінал?), і далеко не всі їх можна пояснити тим, що це від початку був тритмент для фільму, а не самостійний текст. хай там як, один пропускний пункт на п'ятдесятимільйонне місто — це дуже, ммм, сміливий урбаністичний хід. (зате з «метрополіса» міг би вийти веселий книжковий клуб. а фільм можна подивитися прямісінько на https://en.wikipedia.org/wiki/File:Metropolis_(1927).webm).

• «із наших ран — королівство» ґаель жосс — маленький роман про переживання втрати. героїня їде з італії в загребський музей розлучень (до речі, https://brokenships.com/en), щоб віддати туди книжку, яку читала коханому в лікарні перед його смертю, і дорогу вибирає повільну, зигзагувату, цілком свідомо відтягуючи те, що має стати ще одним прощанням. ніби дуже простий, але прегарний текст.

• «space invaders» нони фернандез — фрагментарна багатоголоса повістинка про військову диктатуру в чилі. була собі школа, де навчався клас, куди ходила дівчинка на ім'я естрелла, яка одного разу без сліду зникла, — і тепер однокласники, вже дорослі, складають її історію з уламків пам'яті: непевно, сновидно, фіксуючись на окремих виразних деталях (скажімо, https://uk.wikipedia.org/wiki/Space_Invaders із назви — це аркадна гра, в якій треба відстрілювати інопланетян, яскрава пляма у спогадах і заразом наскрізна метафора повісті). таке дрібне — 66 сторінок кишенькового формату — а таке потужне.

а це жорж перек і його кіт.

обожнюю.

після «метрополіса» взяла почитати щось позапланове (і новеньке, щойноприїхале) — «з наших ран — королівство» ґаель жосс. і воно мене вже епіграфом розчулило.

жити — це переходити з простору в простір, по можливості намагаючись не вдаритися.
жорж перек, «різновиди простору»

саму цю перекову книжку теж люблю, вона аж нестерпно добра й людяна, ось іще одна цитата з неї:

писати — спробувати схопити щось у найменших деталях, зробити, щоб щось лишилося: вирвати кілька дрібних крихт із пустки, що все розростається, залишити десь якусь засічку, якийсь слід, доказ, кілька знаків.

одне слово, тепер на цей роман жосс у мене всілякі надії. (а перека треба перекладати українською).

довкола катастрофа й апокаліпсис, світ буквально кришиться, а головному героєві тільки одне на думці.

(це знов «метрополіс» теї фон гарбу, і тамтешній світоустрій бентежить мене шалено: наприклад, є місто горішнє, де живуть привілейований клас і машини, і місто долішнє, де живуть робітники, які обслуговують машини, і між цими містами одні — одні-єдині! — двері. авторка заторів ніколи не бачила, чи шо. тобто я розумію, що тут суцільний експресіонізм і всім було не до реалістичності світобудови, а однаково хочеться спитати творця цього міста (він же один із центральних персонажів), у чому полягав його геніальний план).

чоловік художниці крістіани ріттер заманює її до себе в арктику:

It won’t be too lonely for you because at the northeast corner of the coast, about sixty miles from here, there is another hunter living, an old Swede. We can visit him in the spring when it’s light again and the sea and fjords are frozen over.

і вона поїхала. може, якусь роль відіграло те, що альтернативою було лишитися в австрії 1933 року.

це з її спогадів (в англійському перекладі — «a woman in the polar night»), тобто зрештою все буде добре і з цієї поїздки вона повернеться. ага, в австрію 1934-го.

три нові книжки до місяця перекладних жінок, які принаймні не про життя в совку.

• «чекання» ґимсук жендрі-кім — мальопис про сім'ї, які розлучила корейська війна, та про життя з усвідомленням того, що твої рідні є десь отут неподалік, просто довбаний тоталітарний режим майже гарантовано не дасть тобі з ними зустрітися. авторці вдається дуже добре схоплювати тупий біль втрати, відчуття кривди і відчай, від якого людина ніби завмирає в часі. читатиму в неї все, що знайду зрозумілими мовами, крім книжки про песика, бо так само боляче написана книжка про песика мене й зовсім розмаже.

• «морбакка» сельми лаґерльоф — спогади з авторчиного дитинства, світлі й сонячні, але найрадісніше стає не від самих історій, а від усвідомлення того, як за століття (відколи ці спогади записані) або півтора (відколи відбувалися події) змінилися уявлення про те, що в цьому світі нормальне, прийнятне і веселе. у кожному разі, хороша літня книжка.

• «просте мистецтво жінковбивства» патриції мело — соковито рожево-зелена книжка про страшне. частково літанія, частково судовий процедурал, частково роман про колоніалізм, частково детективна історія про адвокатку, яка приїздить у штат на самому заході бразилії, щоб написати звіт про тамтешні процеси над жінковбивцями, і потрапляє в саме серце одного з них. дуже болючий, але зрештою катартичний текст, точно одна з найкращих книжок, які я читала цього року. (а коли мело хоче зацитувати якусь хитровишукану літературу, то бере чеслава мілоша, а не толстоєвських, і цим вона окремо чудова).

у «метрополісі» несподівано виявилися українці. точніш, порівняння з українцями.

(кручикові книжка подобається, він спочатку її погриз, а потім на ній поспав).

закохані і їхній кіт. іран, кінець xviii століття.

може, ви думали, що в корейському мальописі не буде рсні? не з нашим щастям.

приблизний переклад:

російських солдатів ми називали «роске».
— давай.

коли я вперше побачила європейців, то сховалася від страху.
— давай.
— перепрошую?

— давай.

вони зняли годинник з руки гімназиста.

— хе-хе-хе.

коли їм щось подобалося, вони кричали «давай». зрештою люди почали їх так називати.
— давай.
— ох, ні.
— давай!

ми не знали, що російською означає «давай», але здогадувалися, що йдеться про те, щоб усе їм віддавати.

«чекання» — це історія про родини, розділені під час корейської війни 1950-х. нараторка народилася в сім'ї двох біженців, які, тікаючи від війни, погубилися з партнерами (а мама — ще й зі старшим сином), а потім усе життя сподівалися на зустріч. але, звісно, не можна просто так узяти й поїхати з південної кореї в північну на пошуки рідних.

іще одна книжка ґимсук жендрі-кім, «паросток», виходила українською у «видавництві», зараз якраз друге видання https://vydavnytstvo.com/shop/parostok/, варто брати. але там теж нічого радісного.