Тарасенко Андрій

Є в історії з перепохованнями щось значно глибше, ніж просто політична кон’юнктура.

Націоналісти завжди говорили: система влади перемелює людину. Або пристосовує її до себе, або випльовує назовні. Навіть сильну. Навіть хорошу.

Але з українською президентською владою відбувається дещо інше. Сама українська нація поступово змушує людину рухатися в українському напрямку — принаймні у царині національної ідентичності. Навіть слабку. Навіть погану.

Славної пам’яті Василь Іванишин, творець ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, свого часу казав: навіть Янукович здатний робити добрі для України справи, якщо діятиме в рамках національної системи.

Згадаймо Кравчука — радянського комуніста, який після проголошення незалежності змушений був ходити між крапель дощу, балансуючи між радянським минулим і новою українською державністю.

Кучма — від червоного директора до «Україна — не Росія», Тузли та протистояння московському тиску.

Ющенко вже повертав у державну політику історичну пам’ять: Голодомор, Бандеру, Шухевича, український визвольний рух.

Янукович спробував розвернути Україну назад. Історія знає, чим це закінчилося.

Порошенко — від міністра в уряді Азарова до «армія, мова, віра», декомунізації, Томосу та зміни українського історичного простору.

Зеленський — людина з абсолютно іншої політичної та культурної традиції — сьогодні стоїть на державній церемонії перепоховання Євгена Коновальця і говорить про український національний шлях та уроки визвольної боротьби.

І ось тут найцікавіше.

Не те, хто написав йому промову.

Не те, наскільки щиро він її виголосив.

А те, як сама українська нація змушує своїх президентів — кожного по-своєму — рахуватися з українським напрямком.

Можна назвати це політичною кон’юнктурою. Боротьбою за електорат. Прагматизмом.

А можна подивитися глибше.

У націоналістичній традиції є поняття духу одвічної стихії — глибинної сили української нації, яка існує довше за будь-яку владу, партію чи державний апарат.

І, можливо, саме ця сила змушує навіть чужу за світоглядом людину робити речі, які відповідають історичній волі української нації.

Бо, обійнявши президентську посаду, ти отримуєш у спадок не тільки державний апарат.

Ти отримуєш усю українську історію.

Княжу добу. Козаччину. Мазепу. Хмельницького. Петлюру. Коновальця. Бандеру. Шухевича. І мільйони людей, які віддали життя за те, щоб ця держава існувала.

І ця історія рано чи пізно починає говорити з тобою.

Хтось її чує.

Хтось намагається втекти від неї.

А когось вона просто викидає на смітник історії.

Звісно, ми чудово розуміємо, що сама система від цього не стає національною. Вона залишається корумпованою, клановою системою визиску.

Але під тиском духу нації вона змушена адаптуватися, поступатися і робити те, чого від неї вимагає українська історична воля.

І рано чи пізно ця воля змусить державу стати такою, якою вона має бути.

Українською національною державою.

Велика війна рано чи пізно повинна змити з нації глянець політичного популізму. Головний підсумок останніх років нашої боротьби можна сформулювати в одній тезі: маленька радянська армія ніколи не переможе велику радянську армію. Спроба переграти московію на її полі - у лінійних м’ясних штурмах, у сліпому підпорядкуванні статуту, у кількості заліза та людського ресурсу - це свідомий шлях до національного самогубства. Єдине, що досі тримає український фронт і дає нам право на історичне майбутнє, - це стратегічна асиметрія. Наша сила полягає в інтелекті, технологічній гнучкості та здатності адаптуватися швидше за ворога.

Проте чергова хвиля кадрових пертурбацій у вищих ешелонах влади знову підсвітила хронічну хворобу нашої державної системи (як і будь-якої системи, насправді). Коли ефективність приноситься в жертву лояльності чи ручному управлінню, - це внутрішній саботаж життєвого потенціалу будь-якої структури. Ультиматуми в стилі «або я, або він», які паралізують роботу, - це прояв тваринного страху старої бюрократичної системи перед невідворотними змінами.

Вся історія цього повномасштабного вторгнення є великим літописом того, як український чин пробивав собі дорогу не завдяки, а всупереч інерції державної машини. Згадаймо феномен генерала Залужного: його першочергова заслуга полягала саме в тому, що він не був «совком». Він свідомо відмовився від ролі непогрішимого радянського маршала, довіривши ініціативу низовим командирам, що й дозволило втримати країну в найкритичніші тижні двадцять другого року. Сьогодні найефективніші українські бригади - це не ті, що сліпо копіюють радянські підручники, а ті, які діють як модерні, технологічні, високоадаптивні мілітарні організми.

Але яка ціна цих інновацій? Кожен крок уперед, кожну цифрову систему чи новий формат управління нашим офіцерам та волонтерам доводиться вигризати роками, до крові збиваючи руки об залізобетонну стіну військового чиновництва. Сьогодні важливі органи сучасної війни - аналітичні центри, фандрейзингові платформи, ІТ-відділи, підрозділи інформаційного супроводу та обслуговування БПЛА всередині бригад - змушені існувати поза штатом. Вони тримаються на ентузіазмі командирів та порушенні статуту, тому що в заскорузлих «штатках» зразка минулого століття всього цього не передбачено.

Пастка лояльності, в яку нас намагаються загнати, є смертельною. Для нації, що веде війну проти переважаючих сил ворога, вибір між інноваціями та сліпою покорою не може стояти в принципі. Лояльність без ефективності - це порожня форма, яка веде до втрати територій і життів. Національний інтерес вимагає очищення від носіїв застарілих доктрин. Українська асиметрія має нарешті перетворитися з партизанського руху окремих патріотів, командирів та волонтерів на державну стратегію. Система або трансформується під диктат модерної війни, або згине, поховавши під своїми уламками державу.

Та попри весь опір ретроградів, сила української нації продовжує свій рух. Боротьба триває, і майбутнє належить тим, хто дивиться вперед, а не озирається на минуле.

Сьогодні — День Хрещення Русі-України. Саме до цієї дати прив’язано й День Української Державності, адже Хрещення Русі стало не лише духовним, а й цивілізаційним вибором нашого народу, заклавши підвалини української державної традиції.

Більшість народних депутатів сьогодні привітали українців із цим святом. Дехто навіть згадав історичне значення Хрещення Русі.

Втім, ще вчора той самий парламент зробив черговий крок у бік моральної деградації, проголосувавши за легалізацію порнографії.

Нам намагаються подати це під соусом «свободи», «прав людини» та «європейських стандартів». Насправді ж це не про свободу. Це про перетворення людського тіла на товар, а найінтимнішої сфери життя — на бізнес. Це дикий капіталізм, який продає не лише тіло, а й людську гідність.

Порнографія руйнує сім’ю, спотворює уявлення про стосунки між чоловіком і жінкою, сприяє залежностям, моральній деградації та поглиблює демографічну кризу. Там, де занепадає сім’я, неминуче слабшає і нація.

Окреме питання — моральна відповідальність народних депутатів, які підтримали це рішення. Хотілося б почути, як вони пояснюють свій вибір не перед телекамерами чи політичними спонсорами, а перед власними виборцями, своїми дітьми та власною совістю.

І не варто виправдовувати це тим, що порнографія нібито вже існує. Канібалізм, педофілія та москвофільство теж існують. Сам факт існування явища не означає, що держава повинна його легалізувати чи нормалізувати.

Водночас влада продовжує просувати ліволіберальний порядок денний й іншими способами. На платформі «Дія.Освіта» з’являються курси та матеріали про «ЛГБТК+» і «гендерно-чутливе спілкування» у війську. Значна частина цього контенту подається не як предмет суспільної дискусії, а як єдино правильний світогляд.

Поки українські воїни щодня стримують московську навалу, окремі чиновники та грантові структури намагаються нав’язувати суспільству ідеологічні концепції, які не мають жодного стосунку до зміцнення обороноздатності чи наближення перемоги.

Україні потрібні не експерименти над суспільною мораллю. Нам потрібні міцні сім’ї, висока народжуваність, відповідальність, повага до власної культури та християнських цінностей. Саме на цих засадах українська нація вистояла крізь століття.

Ми зобов’язані перемогти не лише у війні проти зовнішнього ворога. Не менш важливо не зазнати поразки у боротьбі за власну ідентичність, духовність і майбутнє наших дітей.

Кадри з учорашнього шабашу на Сихові у Львові болісно нагадали Слов’янськ і Маріуполь 2014 року, де манкурти так само намагалися зупиняти нашу армію. Тоді для Донбасу це закінчилося катастрофою. Невже у Львові в 2026 році дехто прагне такої ж самої долі?

Коли під час повномасштабної війни оскаженілий натовп намагається зірвати форму з українського військового та перекидає службове авто — це не якесь хуліганство, це пряма робота на ворога. Якщо московити не можуть здолати нас на полі бою, вони намагаються підірвати обороноздатність зсередини, використовуючи внутрішніх паразитів і проплачених провокаторів.

У цій ситуації виникає закономірне питання до правоохоронної системи: де державна влада і чому воєнний стан ігнорується? Сьогодні ми спостерігаємо вкрай прикрий паралелізм, коли браку політичної волі на верхах відповідає пасивне спостереження рядових поліцейських за ухилянтським свавіллям. Занадто дивними виглядають пріоритети МВС, коли на охорону гей-парадів виділяються величезні сили, а для протидії агресивним бунтам ухилянтів поліцію чомусь належним чином не задіюють. Можливо, варто відкомандирувати бездіяльних правоохоронців до якогось штурмового полку? Ті, хто відмовляється захищати армію, мають самі поповнити її ряди.

Якою б не була посада військовослужбовця — чи він із ТЦК, чи з бойової бригади — ніхто не має права принижувати його, бо ця форма полита кров’ю тих, хто віддав життя за країну. Якщо сьогодні натовп зриває одяг з українського воїна, а суспільство мовчить, завтра будь-яка людина в пікселі стане мішенню. Держава, яка перестає поважати своїх захисників, дуже швидко зникає.

Будь-хто, хто підняв руку на військового, має сидіти в СІЗО до закінчення слідства без жодного права на заставу. Якби ворохтянців чи одеситів одразу посадили очікувати вироку, подібних інцидентів більше ніколи б не повторилося. Усі учасники вчорашнього пропутінського шабашу мають бути покарані максимально жорстко, і при цьому мобілізація не повинна ставати формою покарання. Бандити й зрадники мають сидіти в тюрмі, а не паплюжити своїм побратимством лави ЗСУ.

Учасникам масових заворушень у Львові зараз краще особисто з’явитися до поліції та написати заяви про скоєння ними злочину. Їх розшукують не тільки правоохоронні органи…

Звернення Проводу НВР «Правий сектор»

Останнім часом через засоби масової інформації, публічні виступи окремих представників влади та великого бізнесу в суспільстві дедалі активніше просувається ідея про необхідність масового завезення в Україну кількох мільйонів трудових мігрантів із третіх країн. Під прикриттям демографічної кризи та дефіциту робочої сили, спричиненого війною, влада намагається подати це як єдиний шлях вирішення економічних проблем.

Однак короткострокове закриття кадрового дефіциту несе за собою низку довгострокових ризиків і загроз для держави, суспільства та національної єдності. Йдеться не лише про економіку, а й про питання соціальної стабільності, культурної спадкоємності, безпеки та збереження національної ідентичності.

Найбільш цинічним є те, що значна частина лобістів цієї ідеї жодним чином не пов’язує власне майбутнє та майбутнє своїх дітей з Україною. Для них держава - лише ресурс для особистого збагачення, з перспективою комфортного життя за кордоном після завершення своєї діяльності тут.

Провід Національно-Визвольного Руху «Правий Сектор» звертається до націоналістичних, націонал-патріотичних і консервативних партій, громадських організацій, окремих активістів та блогерів, а також до традиційних Церков і релігійних організацій із закликом долучитися до створення широкої коаліції, здатної протистояти цим викликам.

Пропонуємо створити Координаційну раду, яка розробить комплекс заходів для недопущення реалізації владної ініціативи: інформаційних, просвітницьких, правозахисних, юридичних та протестних.

Лише спільними зусиллями можливо сформувати дієвий суспільний спротив рішенням, що можуть мати негативні наслідки для майбутнього України.

PS Запрошуємо спільно з рухом «Підпілля» на акції протесту, що відбудуться у містах України 23-24 травня 2026 року. Деталі у коментарях.

Перший правий канал запросив на розмову — говорили відверто про те, що болить і куди рухаємось.

Про долю «Правого сектора», український націоналізм, війну, молодь і майбутнє держави.

Де зараз «Правий сектор»?
Чому націоналісти не при владі?
Чи може українців об’єднати одна ідеологія?
І що означає бути націоналістом у час війни?

Запрошую до перегляду, кому цікаво почути мою думку з наведених питань. Підписуйтесь на перспективний канал та підтримуйте нашу діяльність https://linktr.ee/SupportPravyySektor

#ПравийСектор #АндрійТарасенко #Націоналізм #Війна #Україна #Політика #Ідеологія

https://youtu.be/Nn48lRI7M4c?si=mHOk6kLez07Q6NuEл

Що гірше — зовнішнє управління чи внутрішня окупація?

Учора президент воюючої країни зробив дурницю — підписав закон, який остаточно розколов суспільство. Українці знову поділились: одні — проти, інші — за нашвидкуруч проголосований і так само поспіхом підписаний законопроєкт №12414, який фактично підриває незалежність антикорупційних органів.

Противники говорять про згортання демократії, узурпацію влади, прикриття корупції у вищих ешелонах і, звісно ж, обурення західних партнерів.

Прихильники — про зовнішнє управління, ручне керування «американськими» структурами і хронічну неефективність антикорупційних органів.

Аргументи влади — жалюгідні. Звинувачення в «російській агентурі» серед «антикорупціонерів» звучать як класичне «тримайте злодія». Якби ще вміли так шукати агентів у власному оточенні.

Чи є в нас зовнішнє управління? Є. В антикорупційних структурах, медіа, т.зв. громадянському суспільстві. І націоналісти завжди були проти цього. Бо Україна — понад усе. І свою суб’єктність треба не просити, а виборювати.

Але чи веде такий закон до посилення несправедливості, узурпації влади, розколу? Так. І це вже називається внутрішньою окупацією. Бо правоохоронна система має бути виборною. Судді, прокурори, поліцейські, детективи мають залежати від народу, а не від начальства. І народовладдя також треба виборювати.

Тож що гірше — зовнішнє управління чи внутрішня окупація?

Гірше — зовнішня окупація. Російські танки, кадирівські мародери, бурятські гвалтівники.

Ми повинні боротися за свої права, протестувати, виборювати справедливість. Але завжди пам’ятати: не нашкодь. Під зовнішньою окупацією не дуже картонками помахаєш.

Збройний захист

Після розстрілу людей у столиці знову актуалізувалося питання ухвалення Закону про зброю. Ця проблема стоїть гостро ще з часів «Помаранчевої революції», коли корумпована влада була готова застосувати силу проти протестувальників і лише дивом не сталось кровопролиття. Згодом були «справа Лозінського», «справа харківського стрільця» та низка інших резонансних випадків. Кульмінацією стали масові розстріли учасників «Революції Гідності».

Неспроможність як попередньої, так і нинішньої влади гарантувати безпеку громадян і захист держави доводить: закон про зброю необхідний.

Попри численні «реформи» армії та правоохоронних органів, перші дні війни 2014 року і повномасштабного вторгнення 2022 року показали реальний стан речей. На півдні, сході та в Криму маса правоохоронців переходила на бік окупанта, військові чекали наказів, які часто не надходили, і лише озброєні громадяни чинили реальний спротив.

Саме тому ми вимагаємо на першому етапі ухвалення Закону про зброю, який закріпить право громадян на збройний захист, зокрема право на придбання, носіння та застосування стрілецької зброї, включно з короткоствольною нарізною зброєю.

Суспільству знову нав’язуватимуть страшилки про сплеск злочинності, анархію та хаос. Але досвід європейських країн, де цивільний обіг зброї давно легалізований, доводить протилежне. В Україні вже зараз на руках мільйони одиниць як легальної, так і нелегальної зброї, але це не спричинило колапсу правопорядку.

По суті, влада боїться втратити монополію на силу - той важіль контролю, який дозволяє тримати суспільство в залежності. При цьому для себе вона давно створила привілеї у вигляді нагородної зброї.

Що дає громадянам право на легальну зброю?

- можливість захищати себе, свої права, життя і майно;
- можливість захистити інших від злочинних посягань;
- реальне стримування злочинності, особливо рецидивної;
- здатність суспільства чинити опір гібридним загрозам та диверсійним діям агресора;
- розвиток ринку охоронних послуг і вітчизняного виробництва зброї та боєприпасів.

Очевидно, що право на зброю не означає вседозволеність. До власника вогнепальної зброї мають висуватися жорсткі вимоги: психіатричні перевірки, контроль щодо алкоголізму й наркозалежності, відсутність судимостей за насильницькі злочини, обов’язкове навчання, знання правових аспектів застосування зброї, чіткі правила носіння і зберігання, а також віковий ценз.

Другим етапом має стати конституційне закріплення права громадян на збройний захист як невід’ємного права людини.

Паралельно необхідно внести зміни до Кримінального кодексу України, чітко визначивши межі необхідної самооборони, захисту інших осіб і власності, а також правові механізми цивільного затримання злочинців до передачі правоохоронцям.

Право на зберігання, носіння та застосування зброї - це не загроза державі. Це крок до реальної демократизації. Бо право на зброю захищає всі інші права.

Прийняття такого закону сприятиме зниженню злочинності, унеможливить свавілля з боку окремих представників силових структур та дозволить оптимізувати кадровий ресурс правоохоронної системи, частково посиливши обороноздатність держави.

Прийняття Закону про зброю повинно навести лад і в дозвільній системі МВС - структурі, яку влада у всі часи старанно «не помічає».

Подальше ігнорування цього питання або ухвалення «кастрованого» закону, переповненого заборонами та обмеженнями, лише загострить проблему і створить передумови для ще більшої суспільної напруги.

Історія України вчить: усі загарбники, які приходили на нашу землю, насамперед намагалися позбавити українців права на збройний захист. І щоразу це закінчувалося для них поразкою.

Українці - козацька нація. А козак - це вільна й озброєна людина.

Провід НВР Правий сектор

Бо нинішня ситуація виглядає доволі парадоксально: українці мають конституційний обов’язок захищати державу ціною власного життя, тоді як іноземцям держава водночас відкриває право користуватися плодами цієї боротьби у вигляді доступу до ринку праці та економічних можливостей.

Провід НВР «Правий сектор»

Трудова міграція

Внаслідок війни, яку розв’язала Московія проти України, держава опинилася в глибокій демографічній кризі. Поряд із втратами на фронті, мільйони українців були змушені покинути країну. Це спричинило гострий дефіцит робочої сили.

Нинішня влада пропонує вирішити цю проблему шляхом завезення кількох мільйонів трудових мігрантів із третіх країн. У разі реалізації такої політики перед Україною може постати низка серйозних викликів, зокрема:

— зростання рівня злочинності та поява нових форм криміналу;
— виникнення міжетнічних та міжрелігійних конфліктів;
— демпінг на ринку праці, внаслідок чого українці можуть втрачати робочі місця;
— посилення соціальної напруги та конкуренції за обмежені ресурси;
— відтік капіталу через виведення частини зароблених коштів за кордон;
— несплата податків при одночасному навантаженні на соціальну інфраструктуру;
— гальмування інноваційного розвитку через використання дешевої низькокваліфікованої праці;
— формування паралельних закритих спільнот, що не інтегруються в українське суспільство;
— поступова зміна культурного коду нації;
— розмивання етнічної ідентичності української нації та поступове заміщення корінного населення етнічно чужим елементом.

Ця небезпека особливо загострюється тим фактом, що постколоніальний стан української нації та наслідки совєтського панування суттєво підірвали внутрішню відпорність суспільства. Якщо враховувати досвід країн Західної Європи, де значна частина мігрантських спільнот не інтегрувалася навіть у третьому поколінні, а також фактори вищої народжуваності в окремих середовищах, перед українцями постає реальна загроза втрати демографічної більшості у власній державі в перспективі найближчих 100–150 років.

Особливо небезпечною ця тенденція стає в умовах ідеологічного тиску глобалістичних і ліволіберальних концепцій, які через політичні та грантові структури нав’язують модель мультикультуралізму без урахування національних інтересів держави. На цьому тлі українська влада, перебуваючи під тиском великого бізнесу та олігархічних груп, замість системного й стратегічного розв’язання демографічної та кадрової кризи обирає найпростіший шлях — масове завезення мігрантів.

Завезення дешевої й некваліфікованої робочої сили може тимчасово закрити окремі економічні проблеми, спричинені війною, але в довгостроковій перспективі створює стратегічні ризики для збереження української нації, її ідентичності та соціальної стабільності. Не варто забувати і про ефект ланцюгової міграції: кожен трудовий мігрант із часом прагнутиме перевезти до України свою сім’ю, що кратно збільшуватиме масштаби цього процесу.

Як ми, націоналісти, бачимо вирішення проблеми дефіциту робочої сили під час і після війни:

— створення таких соціально-економічних умов, які стимулюватимуть повернення максимальної кількості українців з-за кордону;
— запровадження спрощених умов отримання громадянства для представників української діаспори;
— економічне стимулювання народжуваності;
— повернення престижу робітничим професіям та розвиток професійної освіти;
— створення умов для розвитку автоматизації, роботизації та інновацій в економіці;
— пріоритетне залучення іноземних фахівців, культурно та ментально близьких до українського суспільства.

Трудова міграція в Україну має бути мінімізованою та жорстко регламентованою. Робочі візи для іноземців повинні бути виключно тимчасовими, без автоматичного механізму набуття громадянства чи постійного проживання.

І найголовніше: пріоритетне право на роботу, соціальний захист і державну підтримку в Україні мають отримати ті, хто сьогодні зі зброєю в руках захищає її суверенітет.

Для цього необхідно ухвалити закон, який дозволить іноземцям-добровольцям, що воюють за Україну, отримувати громадянство та повноцінний правовий захист. Адже в багатьох країнах такі добровольці можуть зазнавати переслідувань як найманці.

Створення належних правових та економічних умов для залучення іноземців саме до українського війська, а не до ринку праці, могло б частково вирішити й проблему мобілізаційного ресурсу.

ДЕНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

У цей день 1991 року держава ухвалила закони, які заклали фундамент сучасного війська. Формальність тодішньої незалежності не змінює факту: Україна отримала величезний військовий потенціал — майже мільйонний особовий склад, тисячі танків і БМП, сотні літаків та один із найбільших у світі ядерних арсеналів. Те, що з цього масиву зробили за наступні десятиліття — окрема, гірка історія. Недбалі рішення, сліпа віра у «мир», політичні експерименти й відверта зрада призвели до системного розвалу оборонної спроможності.

Але коли настав момент істини, Україну витягли ті, хто не чекав вказівок. Армія, посилена добровольцями, стала бар’єром, який росіяни так і не змогли прорвати. І всі розмови про «дипломатію» чи «цивілізовані методи» розбилися об просту істину: у світі поважають лише того, хто здатен себе захистити.

Сьогодні вітаємо всіх, хто служить, воює, ремонтує, забезпечує, командує й тримає систему в тонусі. Від вас залежить, чи стоятиме Україна як незалежна держава.

Мужності. Сили. Витривалості.
Ми з вами. Тримаємо стрій разом.

Підтримайте збір 👇

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/2UkQsTV1Xo

💳Номер картки банки
4874 1000 2088 6068

Конверт Приват24
https://www.privat24.ua/send/ib254

Номер картки конверта
5168 7521 4899 7391

Можна PayPуal: [email protected]
(вказуйте, що на ремонт корчів)

28 листопада 2013 року з’явилася сила, що не просила дозволу на існування. Правий сектор народився на Майдані — під шум гранат, під удари кийків, у диму шин. Не в кабінетах чи штабах, а у вуличній боротьбі, де перевіряють не піар, а характер.

За 12 років ми пройшли шлях, який іншим і не снився: Самооборона Майдану, перші барикади, Добровольчий український корпус, що став щитом країни у 2014-му, коли держава хиталась. Піски, ДАП, Мар’їнка, Авдіївка — героїчні сторінки початку війни. Підпільна робота на окупованих територіях, політичні переслідування, втрати, які не забудеш, перемоги, за які не соромно. Робота, яку ніхто за нас не зробить.

2022 рік — і знову всі сили на захист Батьківщини. Знову героїзм, втрати, біль, розчарування.

Ми не збиралися заради лідера чи грошей. Нас об’єднала справа — українська свобода. Саме тому ми вистояли, коли багато хто зламався. Саме тому досі лишаємось собою.

Справжнє народжується тільки так.

Ми пройшли дванадцять років зрад, випробувань і перемог. І головна перемога попереду — перемога українського націоналізму. Вона буде нашою, бо ми не змінюємо дороги, навіть коли вона веде через вогонь.

Побратими, з річницею.
Слава Україні!