Дім культури ім. Ентоні Бурдейна

Я вже тричі втрачала та віднаходила надію на те, що цей проєкт все ж колись реалізується, але ось ми вже на офіційному старті! У другому сезоні гастроісторичного подкасту «Коло їжі» мені дісталася напрочуд чудова і натхненна співведуча — дослідниця історії їжі Марія Банько. І говоримо ми увесь сезон про конкретну, але дуже широку і цікаву тему — харчування у радянську епоху. Дивимося на котлети та салати олівʼє під усіма можливими кутами: питанням колоніальної політики та культурної апропріації, гендерного виміру, правилами хорошого комерційного неймінгу, сучасної доказової педіатрії, ідей Фуко (ось це, скоріше за все, мені назло виріжуть, бо хронометраж і так переходить усі межі), письменницького досвіду та особистих спогадів. Гостей буде багато-багато, і всі вони — дуже круті, обіцяю.

Слухати ось тут: https://podcasts.apple.com/ua/podcast/%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE-%D1%97%D0%B6%D1%96/id1809174142?l=uk&i=1000792403261

І одного вересневого дня сталося ✨диво✨: омріяні молюски зʼявилися в додатку, і я миттєво додала їх у корзину та оформила замовлення. Та був один невеличкий нюанс — все це я робила з хиткої кушетки київського пʼятого пологового, де саме тоді відходила від несподіваного кесарського розтину, і тримала у руках одноденне немовля. Та залишки анестезії в крові і вроджений потяг до природ підказали, що ці обставини можна ігнорувати, тому замовлення було оформлене, і наступного дня до нашої квартири повернулися чотири важливі дійові особи: чоловік, свіженький і зморщений малюк, вже сповнена дещо меншої впевненості у сенсі цієї авантюри я, і банка молюсків. Звісно, можна було б залишити її на потім, але страх та декілька прочитаних у пологовому книжок про догляд за дітьми підказували, що далі з малям буде лише складніше, тому, сціпивши зуби і притримуючи однією рукою бинти, я взялася різати цибулю на чаудер. Чоловік тим часом тримав на руках нашого сина і стурбовано перепитував мене, чи точно я саме зараз хочу уперше готувати якусь дивну діч з молока та морепродуктів, яку востаннє (і, здається, уперше) пробувала років зо 10 тому.

Зрештою, чаудер було приготовано. Не памʼятаю, яким він взагалі був на смак, але досі памʼятаю ту маніакальну впевненість, яка керувала мною того дня. Так ось, друзі, раджу вам прискіпливо аналізувати власні життєві пріоритети, але не дозволяти обʼєктивним обставинам ставати на заваді реалізації ваших мрій. Ну, і вчасно перевіряти стан ментального здоровʼя.

Росія знову зруйнувала наш заклад.

Цього разу, «Завертайло» біля Софії.

Не знаю, що ще тут сказати.
Їду туди, найбільше хвилювання за гостей і команду

Заскочила за вихідні у пару, гм, навколоазійських нових закладів Києва. В одному отримала чудовий тонкоцу рамен з пружною локшиною, наваристим бульйоном, найсмачнішою свининою на моїй памʼяті, і ще й правильними маринованими яйцями ідеальної консистенції. В іншому — холодний крок-мадам зі свіжими огірками-помідорами (??), тостовим хлібом у його найгіршому агрегатному стані (ну підсмажили б чи що, а то ним хоч посуд мий), гірчично-жовтим соусом на основі плавленого американського сиру, і холодною скибочкою того ж проклятого сиру всередині. Ще й подають цю красу з незбагненних мені причин у глибокій мисці та з одиноким перепелиним яєчком, присипаним волошками.

Інтуїція підказувала, що не варто довіряти закладам з позиціюванням у дусі «меню від мішленівського шефа!!1», «інтерʼєр у стилі вабі-сабі!»та всеохоплюючим фокусом на сирниках, хумусі, пасті, ролах, боулах та стейках. Треба було їй вірити.

Ну, і випереджаючи питання «а навіщо ти взагалі брала у натхненному Японією закладі крок-мадам?», відповідаю: японських сніданків там просто не було. До слова, вабі-сабі теж ще, схоже, не завезли, бо з інтерʼєру мені запамʼяталися лише рожеві блискучі статуї гепардів.

🥘І знову я до вас з Максом Міллером, на цей раз - https://youtu.be/SMNFERb-7Hw?si=0h6IJGE7UUsRBShN з роману «Дракула»!

(бтв кожен раз як у потязі їду читаю мінімум кілька глав, років з 12 - люблю кріпові тревел-блоги)